— Пробачте мені, брате Ене, — розкланюється вона. — Тут так темно, ще й від риби в голові паморочиться. Я надішлю майстрові Ену свій найкращий товар, щоб залагодити це жахливе непорозуміння.

З ринку ми йдемо разом — я й високий незнайомець, який мені підморгує. Він тримає руку на моєму плечі, аж доки ми не опиняємося посеред вулиці. Уже полудень, сонце заливає все довкола зеленаво-золотим світлом. Повз нас купець тягне за мотузку свиноматку, у якої погойдуються соски.

Ми опиняємося посеред іноземного ділового району Джифу на Біч-роуд. Над британським консульством і черепичними дахами аж до далеких пагорбів здіймаються хвилі зéлені. Позаду нас м’яко шумить пляж, і довгий подув морського бризу огортає все навколо. Повітря просочене сіллю. Усе липне до мого тіла, і я — до всього.

Я навідуюся сюди, бо тут завжди можна щось знайти. У місцях, де вештаються іноземці, шукаю монети, вишиті хустинки чи загублені рукавички. Дрібнички, якими прикрашають свої тіла жителі Заходу. Цей день приніс два срібняки. Вони дзвенять у моїй кишені поруч зі ще чотирма монетами, які я заробила в майстра Вана. Тож сьогодні я могла б назвати себе багатійкою.

Роздивляюся мого загадкового моргуна у денному світлі. Він видається заможним, однак одягнений зовсім не так, як інші багатії, яких я зустрічала. Замість шовкового чаншаня[2] на ньому біла сорочка з блискучою стрічкою, що звисає на шиї. Чорний піджак не застебнутий під шию, а масивний та з вирізом, штани вузькі. Та найдивнішою є його зачіска — волосся не заплетене в косу, а коротко підстрижене.

— Про що думаєш, племінничку? — питає мій рятівник, досі посміхаючись.

— Я — дівчинка, — випалюю. — І з цим нічого не вдієш.

Він сміється. На сонці зблискують два жовті зуби. Мені згадуються оповідки про чолов’яг, у яких виростали золоті зуби.

— Я знаю, — відповідає. — Хоча для нас обох було б краще, якби ти була хлопцем.

Він пильно розглядає мене, у його очах ховається якийсь намір.

— Голодна? Ти тут сама? Де твоя родина?

— Так, — відповідаю, — голодна. Буду рада, якщо ви зжалитеся наді мною. Мені теж кортить дещо у вас спитати. Наприклад, хто ви? Звідки прийшли? Хто такий майстер Ен і чому торговка рибою раптом відступила, коли ви назвали його ім’я?

— Я про все тобі розповім, — промовляє він, знову кладе руку на моє плече й пропонує поїсти локшини. — Унизу вулицею якраз є хороша локшинна.

Щось мені підказує, що цим запрошенням не варто легковажити. Я киваю й сором’язливо всміхаюся. Такої відповіді достатньо. Він веде мене далі й далі від рибного ринку. Ми минаємо пошту, три якісь іноземні консульства й храм. Перехожі на мить витріщаються на нас, приголомшені таким дивним дуетом батька та сина, у якому один одягнений, як герой театральної вистави, а інший має втомлений і полохливий вигляд. Позаду нас піниться океан.