— Ти що, мені треба вчитися.

— Мені теж.

— Ти знаєш, скільки всього задали!

Павло трохи занудний. Варто йому забути про навчання, як він робиться нормальним пацаном. Річ, однак, у тім, що про навчання він не забуває — хіба влітку і то не на цілий день. Павло відмінник. Учителька напророкувала йому карʼєру професора. Згодом він справді став ним і викладав математику в педагогічному інституті. Це вже пізніше наш педінститут підвищили, надавши йому статусу університету. Так президент, збираючись на другу каденцію, підкуповував місцеву еліту; не тільки в нашому місті.

Я не знаю, як Павло може йти з портфелем, зосереджений і незворушний, не помічаючи ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки, ніби він жодного разу не гойдався, не ганяв з нами мʼяча, не зʼїздив на лижах. Мабуть, тому, що ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки давно вже немає, як і немає каштанових фігурок на підвіконні. Він обмежується сухим і суворим «Добридень!», тоді як мені прагнеться почути «Привіт!» або «Здоров!». Мені хочеться розтермосити його, наче від того з нього спадуть лихі чари. Я уявляю, як розсипається оболонка, в яку увʼязено того попереднього, справжнього Павла. «Одного дня на нашій планеті висадилися космічні істоти. Вони взяли нас у полон, помістивши у великі оболонки, які набрали наших форм і вигляду. Вони підмінили нас, проте нами вони не були». Переконливішого пояснення в мене немає.

— Ти знаєш, скільки всього задали! — Павла обурювала не кількість домашніх завдань, а легковажність, з якою я насмілився потурбувати його.

Я видавався сам собі, ніби вештаюся без жодного заняття.

— Та ну тебе, — махав я розчаровано.

Більше нічого не сказавши, Павло зникав у помешканні.

Ще трохи побродивши, я вертаюся додому. Вчитися не хочеться. Беру книжку і пробую читати, проте читання також не йде. Я відкладаю її набік і мрію. А тоді неохоче беруся за домашні завдання. Що там у нас сьогодні? Сьогодні щойно вівторок — це жахливо; до неділі ще чотири дні. Я загинаю пальці, сам собі не вірячи. Географія, твір, хімія і, звісно, алґебра. Твір я відкладаю на потім, хапаю алґебру і чимдуж біжу з нею до Павла.

Я знову під його дверима: як таке можливе — двері його помешкання такі самі, як мої, а алґебру він знає краще за мене?.. Натискаю дзвінок; цього разу я дзвоню наполегливіше і довше.

Павло не відчиняє. Я вилітаю надвір. Він уже стоїть на балконі і чекає на мене.

— Нащо ти дзвониш, як на пожежу?

— А чому ти не відчиняєш?

— А з якого дива я повинен відчиняти? — буркає Павло.

Павло нагадує пугача на дереві, який ще добре не вбився в пірʼя. Крізь невдоволення в його голосі потріскують електричним розрядом глузливі нотки — либонь, через те, що я його вдруге потурбував.