Узимку ми раптом вигулькували із хатніх кубел, щоправда, лише частина нас літніх. Убрані в зимовий одяг, ми потребували часу, щоб звикнути до власного нового вигляду й один до одного. Я впізнавав моїх друзів по шапках і шубах, які були, втім, не зовсім надійними прикметами: ми росли й одяг, що відмовлявся рости разом з нами, змінювався. Так я змінив шубу на куртку мого брата, яку батьки відклали для мене, коли я був ще надто малий, щоб її носити. Куртка сиділа зручніше, але після літа й осені я почувався в ній, як у лицарському обладунку з краєзнавчого музею.

На той час уже відкрили картинну ґалерею, куди шедеври збирали всім гуртом, — до того ж інших музеїв, крім хіба краєзнавчого, в нас не було. Мало не в кожній родині хтось малював, лише в нашій не знайшлося жоднісінького видатного художника — далебі, жодного. Дідо мого однокласника опинився між незаперечних фаворитів, а я страждав, що нашої родини не було представлено — хоч я обнишпорив кожен закуток, включно зі стрихом у сільській оселі моєї бабці, нічого вартого експонування не надибав, а мою власну базгранину, хоч як я старався надати їй подоби картини, батьки нести в художній музей відмовилися.

З какофонії впізнаваних прізвищ одне вибивалося екзотичним звучанням — згадка про міжнародне бієнале, що відбулося в місті. Воно уславилося тим, що в ньому взяв участь японський художник. Він походив із міста Кобе, що на найбільшому острові Японії — Гонсю.

Тиждень, який тривала виставка, японця носили на руках — газети тільки й писали, що про нього. В нього брали інтервʼю, висловлювали йому своє захоплення, його нагородили памʼятною медаллю. Полотно, з яким приїхав, далекосхідний гість подарував ґалереї, але більше, хоч як його запрошували, не приїздив, а без чужоземного учасника міжнародне бієнале втрачало сенс. І хоча він був єдиним чужинцем, у буклетах так і збереглося про «міжнародне бієнале за участі митців з різних країн». Завершилося тим, що японця оголосили почесним громадянином нашого міста. Невідомо, чи він коли-небудь довідався про це, а якщо так, то які відчуття викликала в ньому звістка — ейфорійні чи не дуже. Хай там як, у нас досі про нього висловлюються: «Наш японець».

Не дивно, що картинна ґалерея процвітала — їй ніколи не бракувало відвідувачів: немає переконливішої концепції, ніж колективне марнославство. На вихідні туди вирушали цілими родинами — мені досі перед очима стоїть черга, що тяглась через майдан і вулицю, розірвана проїжджою частиною; вже через це вулицю варто було перетворити на пішохідну зону. В будні в ґалерею водили з виховною метою шкільні класи, щоб учні відкривали для себе велич рідного міста через знайомі прізвища, часто-густо — власні.