— Ти ж знаєш, що це я.

— Знаю.

— То чого ти?

— Я зайнятий.

— Допоможи.

— Алґебра?

Я ствердно киваю.

— Давай.

— Відчини.

— Сюди давай.

— Закинути?

— Ти що! — Павлові осоружна сама думка про розпластаний долі підручник.

Це щось нове. Раніше Павло брав завдання крізь шпарку, інколи ж, як був у поблажливішому гуморі, скидав з дверей ланцюжок і запрошував мене до своєї кімнати. До підручників він ставиться так, наче вони живі — як люди, як звірі, як дерева, з яких їх зроблено.

Отже, він справді дуже зайнятий. Павло готується до олімпіади. До неї ще кілька місяців, а він уже сидить над хитромудрими ребусами. Вчитель дістав йому збірник завдань. Вчитель — його тренер. Торік Павло посів друге місце на обласній першості. Хлопець він не хвалькуватий, але деякі новини поширюються в нас блискавично. Для мене це був би захмарний результат. Павло невдоволений.

— Привʼяжи на шнурок, — каже Павло.

— Чи ти вже геть здурів?

— Вільному воля.

— Гаразд, стривай. Мушу знайти.

— Я маю, — Павло великодушно спускає з балкона мотузку.

Так відбувається щовівторка: у вівторок чомусь особливо складні завдання. Я не знаю, чим цей день завинив порівняно з іншими. Дорослі, зокрема, й мої батьки, кажуть, що найважчий день — понеділок. Для мене понеділок неприємний, бо мушу йти до школи, проте він легкий, в ньому найменше уроків, і це схоже на заманювання в пастку.