МЕДВЕДЕНКО: Чому ви завжди ходите в чорному?

МАРІЙКА: Це траур за моїм життям. Я нещасна.

МЕДВЕДЕНКО: Від чого? (У роздумах.) Не розумію... Ви здорова, батько у вас хоча і небагатий, але зі статком. Я живу скрутніше за вас. Я отримую лишень двадцять три карбованці на місяць, та ще вираховують з мене в емеритуру[1], а все ж я не ношу трауру.

Сідають.

МАРІЙКА: Річ не у грошах. І бідняк може бути щасливий.

МЕДВЕДЕНКО: Це в теорії, а на практиці виходить так: я і матір та дві сестри і брат, а платні всього двадцять три карбованці. Адже їсти і пити треба? Чаю і цукру треба? Тютюну треба? Ось і крутися.

МАРІЙКА (озираючись на естраду): Скоро почнуть виставу.

МЕДВЕДЕНКО: Так. Гратиме Зарічна, а п’єсу створив Костянтин Гаврилович. Вони закохані одне в одного, і сьогодні їхні душі зіллються у прагненні дати один і той самий художній образ. А в моєї душі й у вашої немає спільних точок дотику. Я люблю вас, не можу від туги сидіти вдома, щодня ходжу пішки шість верст сюди та шість назад і стрічаю один лише індиферентизм з вашого боку. Це зрозуміло. Я без коштів, родина в мене велика... Хіба хочеш прямувати за людиною, якій самій їсти ні́чого?

МАРІЙКА: Дурниці. (Нюхає тютюн.) Ваша любов вражає мене, але я не можу відповідати взаємністю, ото й усе. (Простягає йому табакерку.) Долучайтеся.

МЕДВЕДЕНКО: Нема бажання.

Пауза.

МАРІЙКА: Душно, мабуть, уночі буде гроза. Ви все філософствуєте або ведете про гроші. Як на вас, немає більшого нещастя, як бідність, а як на мене, у тисячу разів легше ходити в лахмітті і жебракувати, ніж... Утім вам не второпати цього...

Заходять праворуч Сорін і Трепльов.