ЯКІВ: Слухаю. (Виходить.)

ТРЕПЛЬОВ (обводячи поглядом естраду): Ось тобі й театр. Завіса, потім перша куліса, потім друга і далі порожній простір. Декорацій жодних. Відкривається вид прямо на озеро і на горизонт. Піднімемо завісу рівно о пів на дев’яту, коли зійде місяць.

СОРІН: Чудово.

ТРЕПЛЬОВ: Якщо Зарічна запізниться, то, звичайно, пропаде весь ефект. Пора вже їй бути б. Батько і мачуха стережуть її, і вирватися їй з дому так само важко, як із в’язниці. (Поправляє дядькові краватку.) Голова і борода в тебе скуйовджені. Треба постригтися б абощо...

СОРІН (розчісуючи бороду): Трагедія мого життя. У мене і замолоду була така зовнішність, ніби я запоєм пив — і все. Мене ніколи не любили жінки. (Сідаючи.) Чому сестра не в гуморі?

ТРЕПЛЬОВ: Чому? Сумує. (Сідаючи поруч.) Ревнує. Вона вже і проти мене, і проти вистави, і проти моєї п’єси, бо не вона грає, а Зарічна. Вона не знає моєї п’єси, але вже ненавидить її.

СОРІН (сміється): Вигадаєш ото...

ТРЕПЛЬОВ: Їй уже прикро, що ось на цій маленькій сцені матиме успіх Зарічна, а не вона. (Подивившись на годинник.) Психологічний курйоз — моя мати. Безперечно талановита, розумна, здатна ридати над книжкою, ушкварить тобі всього Некрасова напам’ять, за хворими доглядає, як ангел; але спробуй похвалити при ній Дузе[2]! Ого-го! Маєш вихваляти лишень її одну, мусиш писати про неї, кричати, захоплюватися її незвичайною грою в «La dame aux camеlias»[3] або в «Чаді життя»[4], та оскільки тут, у селі, цього дурману немає, то ось вона сумує і злиться, і всі ми — її вороги, всі ми винні. До того ж вона забобонна, боїться трьох свічок, тринадцятого числа. Вона скупа. У неї в Одесі в банку сімдесят тисяч — це я знаю напевно. А попроси в неї позичити, вона стане плакати.

СОРІН: Ти уявив, що твоя п’єса не подобається матері, і вже хвилюєшся, і все. Заспокойся, мати тебе обожнює.

ТРЕПЛЬОВ (обриваючи у квітки пелюстки): Любить — не любить, любить — не любить, любить — не любить. (Сміється.) Бачиш, моя мати мене не любить. Ще б пак! Вона хоче жити, любити, носити світлі кофтинки, а мені ось двадцять п’ять років, і я постійно нагадую їй, що вона вже не молода. Коли мене немає, їй тільки тридцять два роки, при мені ж сорок три, і за це вона мене ненавидить. Вона знає також, що я не визнаю театру. Вона любить театр, їй здається, що вона служить людству, святому мистецтву, а як на мене, сучасний театр — це рутина, забобон. Коли піднімають завісу і при вечірньому освітленні, у кімнаті з трьома стінами, ці великі таланти, жерці святого мистецтва зображують, як люди їдять, п’ють, люблять, ходять, носять свої піджаки; коли з вульгарних картин і фраз намагаються вивудити мораль — мораль маленьку, зрозумілу, корисну в домашньому побуті; коли в тисячі варіацій мені підносять усе одне й те саме, одне й те саме, одне й те саме, — то я біжу і біжу, як Мопассан утік від Ейфелевої вежі, яка тиснула йому на мозок своєю вульгарністю.