Заходять праворуч Сорін і Трепльов.
СОРІН (спираючись на тростину): Мені, брате, в селі якось не те, і, ясна річ, ніколи я тут не звикну. Вчора ліг о десятій і сьогодні вранці прокинувся о дев’ятій з таким відчуттям, ніби від тривалого спання в мене мозок прилип до черепа і таке інше. (Сміється.) А по обіді ненавмисно знову заснув, і тепер я весь розбитий, почуваюся жахливо, зрештою...
(спираючись на тростину)
(Сміється.)
ТРЕПЛЬОВ: Дійсно, ти маєш мешкати в місті. (Побачивши Марійку і Медведенка.) Шановні, коли почнуть, вас покличуть, а тепер не можна тут. Ідіть, будь ласка.
(Побачивши Марійку і Медведенка.)
СОРІН (до Марійки): Маріє Іллівно, будьте така ласкава, попросіть вашого татуся, щоб він розпорядився відв’язати пса, бо той виє. Сестра знову всю ніч не спала.
(до Марійки)
МАРІЙКА: Говоріть з моїм батьком самі, а я не стану. Звільніть, будь ласка. (До Медведенка.) Ходімо!
(До Медведенка.)
МЕДВЕДЕНКО (до Трепльова): Так ви перед початком відішліть когось сказати.
(до Трепльова)
Обоє йдуть.
Обоє йдуть.
СОРІН: Значить, знову всю ніч витиме пес. Ось історія, ніколи в селі я не мешкав, як хотів. Траплялося, візьмеш відпустку на двадцять вісім днів і приїдеш сюди, щоб відпочити й усе, але тут тобі так допечуть усілякими дурницями, що вже з першого дня хочеться геть. (Сміється.) Завжди я їхав звідси із задоволенням... Ну, а тепер я у відставці, подітися ні́куди зрештою. Хочеш — не хочеш, живи...
(Сміється.)
ЯКІВ (до Трепльова): Ми, Костянтине Гавриловичу, купатися підемо.
(до Трепльова)
ТРЕПЛЬОВ: Добре, тільки через десять хвилин будьте на місцях. (Дивиться на годинник.) Скоро почнемо.
(Дивиться на годинник.)