Завивання гучнішає, надувається, харчить, розбухає аж до неможливого — й раптом за кілька секунд згасає. Одночасно з останнім бурмотінням вітру чути і гуркіт ліфту, що зупиняється.

На сцені спалахує світло.

Перед нами — рецепція у готелі.

Зала вабить око стриманістю, затишком, притлумленим штучним світлом — а ще традиційними кріслами перед низькими столиками; від стійки рецепції — цієї миті за нею нікого немає — уявні пожильці розходяться двома коридорами, які ведуть до кімнат; перший коридор позначено літерою В, другий — літерою Ж.

Лампочка над ліфтом показує, що хтось прибув. Дзенькання. Дверцята відчиняються.

Сторожко роззираючись, із явно збентеженим виразом обличчя Жульєн — ще досить молодий чоловік у світлому плащі — однією рукою чухмарить собі голову, а другою спирається на дверцята ліфта. Потерши чоло, він збирається з силами і поволі виходить. Рухається він досить непевно, ніби щойно зазнав пригоди, яка його спантеличила.

Якусь мить Жульєн роззирається, потім підходить до стійки рецепції. Відразу бозна-звідки з'являється довготелесий служка, що ґречно всміхається.

Жульєн спирається на стійку.

ЖУЛЬЄН: Де я?

Замість відповіді служка повагом простягає Жульє-нові ключ.

ЖУЛЬЄН: Авжеж, ви маєте рацію — мені слід відпочити.