Він став походжати туди-сюди перед Червохвостом та Гаррі, весь час нишпорячи поглядом по цвинтарю. За хвилину він знову глянув на Гаррі. Жорстока посмішка скривила змієподібне обличчя.

— Гаррі Поттер, ти стоїш над прахом мого покійного батька, — неголосно прошипів Волдеморт. — Він був маґлом і дурнем… Точнісінько, як твоя дорога матуся. Але вони обоє стали нам у пригоді. Твоя мати померла, захищаючи тебе, коли ти ще був дитиною… а я вбив свого батька — і поглянь, яким корисним він виявився, навіть мертвий…

Волдеморт зареготав. Він так само походжав туди-сюди, роззираючись на всі боки, а змія повзала навколо Гаррі.

— Поттере, бачиш отой будинок на схилі? Там жив мій батько. Моя мати — відьма з цього села — закохалася в нього. Але він її покинув, коли довідався, хто вона насправді… Мій батько недолюблював магію…

— Він її покинув і повернувся до своїх батьків-маґлів ще до мого народження… Поттере, моя мати померла, даючи мені життя. Я виріс у маґлівському сиротинці… Та я поклявся його знайти… Я помстився йому, тому дурневі, що дав мені своє ім’я… Том Редл…

Волдеморт не переставав ходити. Його очі металися з могили на могилу.

— Слухай мене — я розповідаю історію своєї родини, — тихо промовив він. — Так, я стаю трохи сентиментальним… Але поглянь, Гаррі! Моя справжня родина повертається…

Повітря раптом наповнилося шелестінням плащів. Між могилами, за тисом, у кожному темному куточку з’являлися чаклуни. У кожного обличчя було прикрите каптуром або маскою. Вони підходили ближче… поволі, обережно, наче не вірили власним очам. Волдеморт мовчки чекав. Тоді один смертежер упав на коліна, підповз до Волдеморта й поцілував край його чорної мантії.

— Хазяїне… хазяїне… — забурмотів він.

Інші смертежери теж так зробили. Кожен наближався до Волдеморта навколішки, цілував його мантію, тоді повертався назад і вставав. Вони утворили мовчазне коло, оточивши Редлову могилу, Гаррі, Волдеморта та купку лахміття, що корчилася й скиглила — Червохвоста. Коло було нещільне, в ньому залишалися проміжки — отже, вони очікували ще інших смертежерів. Одначе сам Волдеморт, здавалося, нікого більше не чекав. Він глянув на прикриті каптурами обличчя — і, хоч стояла безвітряна погода, по колу пробігло легке шелестіння.

— Вітаю вас, смертежери, — стиха почав Волдеморт. — Тринадцять років… тринадцять років минуло від нашої попередньої зустрічі. Та ви відгукнулися на мій поклик, ніби це було вчора. Отже, ми й досі згуртовані під Чорною міткою! Чи як?

Він відкинув назад своє жахливе обличчя і втягнув у себе повітря. Щілини ніздрів розширилися.