Він рушив далі. Повз деяких смертежерів він проходив мовчки, біля інших зупинявся й починав говорити.

— Макнейр… Червохвіст розповідав, що ти тепер працюєш на Міністерство магії, винищуєш небезпечних тварюк? Скоро ти матимеш набагато кращих жертв, аніж вони. Лорд Волдеморт про це подбає…

— Дякую вам, хазяїне… дякую, — прошепотів Макнейр.

— А тут, — Волдеморт зупинився біля двох найкремезніших постатей з каптурами на головах, — тут у нас Креб… тепер ти більше старатимешся, так, Кребе? А ти, Ґойле?

Обидва незграбно вклонилися, щось тупо белькочучи собі під ніс.

— Так, хазяїне…

— Будемо старатися, хазяїне…

— Те саме стосується й тебе, Ноте, — тихо проказав Волдеморт, минаючи згорблену постать, що ховалася в тіні Ґойла.

— Мій пане, падаю перед вами на коліна, я ваш найвідданіший…

— Годі, — відрубав Волдеморт.

Він підійшов до найширшого проміжку і якийсь час мовчки дивився на нього своїми порожніми червоними очицями, наче бачив тих, що мали там стояти.

— А отут бракує шістьох смертежерів… троє з них загинули за мене. Один занадто боягузливий, щоб повернутися… і він поплатиться. Один покинув мене назавжди… він, зрозуміло, буде вбитий. А останній залишився мені найвірнішим і знову служить, не покладаючи рук.

Смертежери заворушилися. Навіть крізь маски було видно, як вони схвильовано обмінюються поглядами.

— Цей вірний слуга зараз у Гоґвортсі і саме його зусиллями наш юний друг прибув сьогодні сюди…

— Авжеж, — продовжував Волдеморт, скрививши свій безгубий рот у хижій посмішці. Погляди всіх, хто стояв у колі, втупилися в Гаррі. — Гаррі Поттер ласкаво погодився відсвяткувати з нами моє відродження. Його навіть можна назвати моїм почесним гостем.

Запанувала тиша. Раптом смертежер, що стояв праворуч від Червохвоста, ступив крок уперед і з-під маски пролунав голос Луціуса Мелфоя.

— Хазяїне, ми прагнемо знати… благаємо, скажіть нам… як вам це вдалося… таке диво… як ви спромоглися до нас повернутися…

— О, Луціусе, це така історія, — сказав Волдеморт. — Вона починається і закінчується оцим ось моїм юним другом. — Він спроквола підійшов до Гаррі. Всі очі втупилися в них. Змія повзала, не зупиняючись.

— Ви, либонь, знаєте, що причиною мого падіння називають оцього хлопця? — вкрадливо проказав Волдеморт, не зводячи своїх червоних очей з Гаррі, чий шрам запік так несамовито, що Гаррі ледь не кричав. — Усім вам відомо, що тієї ночі, коли я втратив свою могуть і тіло, я намагався його вбити. Його мати загинула, пориваючись урятувати сина — несвідомо вона надала йому такий захист, якого я, зізнаюся, не передбачав… Я не міг до хлопця навіть доторкнутися.