Волдеморт витяг довгий білий палець і наблизив його до Гарріної щоки.

— Мати залишила на ньому сліди своєї самопожертви… це стара магія, я мав би про неї пам’ятати… А забув, наче останній дурень… Та це не має значення. Тепер я можу до нього доторкнутися.

Гаррі відчув холодний дотик довгого пальця — його голова могла от-от вибухнути від болю.

Волдеморт м’яко засміявся, забрав пальця й звернувся до смертежерів:

— Визнаю, друзі — то був мій прорахунок. Моє закляття відбилося від дурної самопожертви якоїсь жінки — і вразило мене самого. Це був біль над усіма болями, друзі мої. А я ні на краплину не був до нього готовий. Мене видерло з власного тіла. Я став менший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів… та все ж лишився живий. Ким я був, не знав навіть я сам. Я — той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя. Ви знаєте мою мету — перемогти смерть. Та я випробував один зі способів — і все спрацювало… адже я не загинув, хоч закляття мусило мене вбити. Та все ж я був такий безсилий, як найслабші істоти світу, і нічим не міг собі зарадити… я не мав тіла — а кожне закляття, що могло допомогти, вимагало використання чарівної палички…

— Пам’ятаю лише, як нескінченно довго, без відпочинку, без сну, секунда за секундою, я змушував себе існувати… Прихисток я знайшов у далекому закордонному лісі, і просто чекав… Авжеж, думав я, хто-небудь із відданих мені смертежерів незабаром знайде свого хазяїна… хтось прийде до мене і з допомогою магії поверне мені тіло, бо сам я зробити цього не можу… Та я чекав даремно…

Шурхотіння ще раз пробігло колом смертежерів, і на якусь мить запала моторошна тиша. Волдеморт досхочу насолодився нею, а тоді повів далі:

— У мене залишилася єдина властивість. Я міг захоплювати тіла інших. Та я не насмілювався йти в багатолюдні місця, бо знав, що аврори шукають мене скрізь. Зрідка я вселявся в тварин — зрозуміло, перевагу надавав зміям — та це було не набагато краще, ніж існувати у формі безтілесного духа, адже тварини непристосовані до магії… і моя присутність у їхніх тілах укорочувала їм життя. Жодна не прожила довго…

— А потім… чотири роки тому… з’явилися засоби для мого повернення. Молодий, дурний і довірливий чарівник ішов собі через мій ліс. Здавалося, це той шанс, про який я мріяв… адже він виявився вчителем у Дамблдоровій школі… він легко піддався моїй волі… я повернувся з ним у цю країну і незабаром заволодів його тілом, щоб зблизька наглядати, як він виконує мої накази. Та план провалився. Украсти філософський камінь не вдалося. Я не зумів забезпечити собі безсмертя. Мені завадили… знову завадив Гаррі Поттер…