— Навряд чи з цього щось вийде, — ввічливо заперечив Гаррі. — Розумієте, мені не подобаються деякі міністерські дії. Скажімо, арешт Стена Шанпайка.

Скрімджер відповів не зразу, але його лице миттєво закам’яніло.

— Я й не сподівався, що ти зрозумієш, — заявив він, не спромігшись так вдало приховати злість, як це досі робив Гаррі. — Зараз небезпечні часи, і необхідно вживати певних заходів. Тобі шістнадцять років…

— Дамблдорові давно вже не шістнадцять, але він теж вважає, що Стена не треба тримати в Азкабані, — урвав його Гаррі. — Ви робите зі Стена цапа-відбувайла так само, як з мене хотіли б зробити собі талісман на щастя.

Вони обмінялися довгими важкими поглядами. Врешті Скрімджер сказав, цього разу без тепла в голосі:

— Зрозуміло. Ти волів би… як і твій кумир Дамблдор… взагалі відмежуватися від міністерства?

— Я не хочу, щоб мене використовували, — відповів Гаррі.

— Дехто вважає, що це твій обов’язок — служити міністерству!

— А інші вважають, що ваш обов’язок перевіряти, чи той, кого ви кидаєте за ґрати, — справжній смертежер, — Гаррі вже не міг стримуватися. — Ви робите те саме, що перед вами робив Барті Кравч. Невже ви всі там так нічого й не навчилися? То ми мали Фаджа, який удавав, що все чудово, тоді як людей убивали прямісінько в нього під носом, а тепер оце маємо вас, і ви ув’язнюєте невинних людей і хочете створити враження, ніби залучили до співпраці «Обранця»!

— То ти не «Обранець»? — запитав Скрімджер.

— Ви ж начебто казали, що це не має ніякого значення? — гірко всміхнувся Гаррі. — Принаймні для вас не має.

— Не треба було мені такого казати, — почав виправдовуватися Скрімджер. — Це було нетактовно…

— Ні, це було чесно, — заперечив Гаррі. — Єдині чесні слова з усього, що ви сказали. Вам усе одно, житиму я чи вмру, головне — аби я вам допоміг переконати громаду, що ви перемагаєте у війні з Волдемортом. Я не забув, пане міністре…

Він підняв праву руку. З тильного боку долоні відсвічували білим літери, що їх його примусила вкарбувати у власне тіло Долорес Амбридж: «Я не повинен брехати».

— Я щось не пригадую, щоб ви примчали мені на поміч, коли я намагався відкрити всім очі на те, що повернувся Волдеморт. Чомусь торік у міністерстві ніхто не прагнув зі мною приятелювати.

Вони стояли мовчки, і ця мовчанка була не менш крижана, ніж ґрунт у них під ногами. Гномик нарешті таки видер черв’яка з землі й тепер радісно його обсмоктував, спершись на нижні гілочки рододендронового куща.

— Що там замислив Дамблдор? — безцеремонно запитав Скрімджер. — Де він буває, коли зникає з Гоґвортсу?