— Мерлінова борода, Томе! — вигукнув Слизоріг. — Сім! Та навіть про вбивство однієї людини страшно подумати! Що там казати… ділити душу взагалі погано… а вже розривати її на семеро…

Було видно, що Слизоріг глибоко стурбований: він дивився на Редла, наче бачив його вперше. Гаррі не сумнівався, що професор узагалі шкодує, що почав цю розмову.

— Звичайно, це все тільки припущення, — пробурмотів він, — те, що ми обговорюємо, правда? Чиста теорія…

— Так-так, пане професоре, так і є, — квапливо погодився Редл.

— Та все одно, Томе… нехай залишиться між нами те, що я казав… тобто те, що ми тут обговорювали. Декому може не сподобатися, що ми вели балачки про горокракси. Це, розумієш, у Гоґвортсі заборонена тема… Дамблдор страшенно розгнівається…

— Я мовчатиму як риба, — пообіцяв Редл і вийшов з кабінету, але Гаррі ще встиг побачити на його обличчі вираз тієї несамовитої радості, якою воно засяяло тоді, коли Редл довідався, що він чаклун; ця радість не оживила його вродливі риси, а навпаки — з нею обличчя втрачало щось людське…

— Дякую, Гаррі, — тихенько сказав Дамблдор. — Вертаємось…

Коли Гаррі опинився в кабінеті, директор уже сидів за своїм столом. Гаррі теж сів і чекав, коли заговорить Дамблдор.

— Я дуже довго прагнув побачити це свідчення, — сказав нарешті Дамблдор. — Воно підтверджує мою теорію, доводить, що я мав рацію, а також вказує на те, яка ще довга дорога у нас попереду…

Гаррі раптом помітив, що всі до одного директори й директорки на портретах попрокидалися й уважно слухають їхню розмову. Один огрядний чаклун з червоним носом навіть приклав до вуха слухову трубку.

— Гаррі, — сказав Дамблдор, — я впевнений, що ти зрозумів усю важливість щойно почутого. Коли Томові Редлу було стільки років, як тобі тепер, може, на місяць-два більше чи менше, то він робив усе можливе й неможливе, щоб дізнатися, як досягти безсмертя.

— І ви, пане директоре, гадаєте, що він тоді свого досяг? — запитав Гаррі. — Створив горокракс? І тому не вмер, коли напав на мене? Він десь заховав той горокракс? Надійно убезпечив частку своєї душі?

— Частку… і, мабуть, не одну, — відповів Дамблдор. — Ти ж чув Волдеморта: він особливо хотів почути Горацієву думку про те, що буде з чаклуном, який створить більше, ніж один горокракс; що буде з чаклуном, який так прагне уникнути смерті, що готовий скоїти багато вбивств, неодноразово розривати свою душу, щоб зберегти її в багатьох, схованих поодинці горокраксах. Цієї інформації він не отримав би з жодної книжки. Як мені відомо… і як, мабуть, знав Волдеморт… ще жоден чаклун не розривав своєї душі більше, ніж надвоє.