— Та не Кривавий Барон, а Дамблдор!

— О… та в себе в кабінеті, — відповів Нік. — Як я пам’ятаю з Баронових слів, він ще мав владнати якусь справу перед тим, як лягати…

— Мав, — підтвердив Гаррі. Груди йому аж розпирало від хвилювання, коли він уявив, як скаже Дамблдорові, що нарешті здобув спогад. Він крутнувся дзиґою й побіг, не зважаючи на Гладку Пані, що кричала йому вслід:

— Вернися! Усе добре, я пожартувала! Просто я була сердита, що ти мене розбудив! Пароль такий самий — «глист»!

Але Гаррі вже мчав коридором і за кілька хвилин на слова «ірисовий еклер» Дамблдорів гаргуйль відскочив, відкриваючи Гаррі прохід до ґвинтових сходів.

— Заходь, — сказав Дамблдор, коли Гаррі постукав. Голос його звучав стомлено.

Гаррі штовхнув двері в директорський кабінет, що був такий, як і завжди, хіба що за вікном чорніло всіяне зорями небо.

— Боже мій милий, Гаррі, — здивувався Дамблдор. — Чим я заслужив на таку радість — твій нічний візит?

— Пане директоре… я здобув. Я дістав Слизорогів спогад.

Гаррі вийняв крихітну скляну пляшечку й показав Дамблдорові. Якусь секунду Дамблдор сидів приголомшений. А тоді його обличчя роз’яснилося широкою усмішкою.

— Гаррі, це ж першорядна новина! Ти просто молодець! Я знав, що ти зумієш!

Явно забувши про пізній час, він швидко вийшов з-за стола, взяв неушкодженою рукою пляшечку зі Слизороговим спогадом і попрямував до шафи з ситом спогадів.

— А зараз, — сказав Дамблдор, ставлячи кам’яну чашу на стіл і виливаючи в неї вміст пляшечки, — зараз ми, нарешті, все побачимо. Швиденько, Гаррі…

Гаррі слухняно нахилився над ситом спогадів і відчув, як ноги відірвалися від підлоги… він знову полетів крізь темряву й приземлився в кабінеті Горація Слизорога в далекому минулому.

Там був значно молодший Горацій Слизоріг з густою копицею солом’яного волосся та ясно-рудими вусами; він сидів у зручному кріслі посеред кабінету, поклавши ноги на оксамитовий пуфик, в одній руці тримав келишок вина, а другою нишпорив у коробці з зацукрованими ананасами. Довкола Слизорога сиділо з півдесятка хлопців-підлітків, і серед них був Том Редл, у якого на пальці поблискував Ярволодів золотий з чорним перстень.

Дамблдор приземлився поруч з Гаррі саме тоді, як Редл запитав:

— Пане професоре, чи правда, що професорка Веселодум іде у відставку?

— Томе, Томе, якби я й знав, то не сказав би, — відповів Слизоріг, докірливо насваривши Редла пальчиком, хоч одночасно йому й підморгнув. — Хотів би я знати, хлопче, де ти набираєшся такої інформації; знаєш, мабуть, більше, ніж половина учителів.

Редл усміхнувся; решта хлопців зареготали, захоплено на нього поглядаючи.