Легенда, точніше одна з варіацій легенди, свідчить, що якось дорога осла перетнулася зі шляхом вовка, який його загриз. І відтоді саме вовк носив їжу самітникам.

* * *

Протягом першого літа моєї доні ми щоранку ходили гуляти. Через кілька хвилин вона засинала у своєму візочку, я зупинялася в парку Джойс чи у парку Пратт, щоб подивитися на качок. Це була мить великого спокою, часто єдина за весь день. Я сідала на лавку у затінку дерева, виймала з сумки на візочку блокнотик Молескін і фломастер і слідувала як уві сні за цим чоловіком, вік якого п’ять століть, який жив серед каменів Монт-Сент-Мішель. У його історію впліталися крики каченят, подих вітру у двох гінкго, чоловічому і жіночому деревах, біганина білок у великій катальпі з широким, як обличчя, листям, тремтіння повік моєї доньки, яка поринула у сон. Я їх теж занотовувала впереміш на папері, бо мені здавалося, що ці миттєвості були надзвичайно важливими, і якщо їх не взяти на замітку, то вони щезнуть для мене назавжди. Цей записник був наполовину романом, а наполовину записами спостережень, нотатками для пам’яті.

Часто увечері в мене не було сил перед сном заносити до будинку дитячий візочок. Якось вночі була сильна буря, яка все залила. Уранці блокнотик був удвічі грубшим і став схожим на просякнуту водою губку. Його сторінки деформувалися, половина слів зникла — точніше середина: половина з правого краю непарної сторінки і половина з лівого краю парної сторінки. Останнє читалося ще доволі ясно, але на півдороги слова розпливалися, світлішали, змивалися і зрештою повністю зникали. Можливо, саме так, у каламуті чорнила, моя історія розчинилася в історії Гори. Зараз я вже нездатна їх роз’єднати.

Ця потішна пригода дуже схожа на фінальну сцену в одному з моїх романів «Правильне використання зірок», де леді Джейн перекидає чашку з чаєм на географічну мапу, яку до цього малювала багато годин, і кольори розчиняються на її очах. Тут я не можу нічого вдіяти. Якби я це вигадала, то написала б інакше. Тож бо, щодня слова тонуть у дощі, сльозах, чаї, історії, змішуються, минуле й теперішнє переплутуються, камені й дерева розмовляють над нашими головами.

* * *

Цього благословенного року 14** посеред затоки постала Гора; у центрі її височіло абатство. А в ньому, посередині, навколо його серця, розташувалася монастирська церква. Усередині трансепта лежав чоловік. У серці цього чоловіка була печаль, така глибока, що й затоки не вистачило б, щоб її вмістити.

У нього не було віри, та церква не ображалася. Бувають страждання такі великі, що звільняють вас від обов’язку вірити. Розпростертий на плитах, руки розкинуті, Елуа сам був хрестом.