— Не нервуйтеся. Усе мине якнайліпше, — сказала вона з легкою усмішкою.

Якби навіть моє життя залежало від того, я не зміг би сказати, чи вона щиро намагалася мене заспокоїти, а чи просто кепкувала з мене.

Першого дня я зробив лише овал її обличчя; зображене спереду; три чверті; купається в світлі полудня, яке вливалося через вікно; з боку; штори наполовину зсунуті, у полум’ї свічки, яка залишала якусь частину в тіні.

Другого дня я наніс просту зачіску, що стягувала назад її чорні кучері, наки́дав її високого лоба і дуги її брів на білій шкірі. Третього дня увесь сеанс повністю я провів за спогляданням і вивченням своєї дошки, ще майже порожньої, наче вимірював відстань між однією й іншою. Підійшовши до неї, я простяг руку, щоб перекласти пасмо волосся, проте гувернантка завадила мені і сама переклала непокірний кучерик за вухо, тимчасом як Анна залишалася нерухомою і дивилася просто перед собою. Четвертого дня я їй пояснив, що потребуватиму ще щонайменше тиждень, щоб закінчити портрет. Коли казав ці слова, я думав: місяць, у крайньому разі місяць, а то і два.

— Ти ж знаєш, що тобі не заплатять більше, — нагадав мій товариш, який прийшов на прохання сім’ї подивитися, як просувається робота над портретом.

Він трішки занепокоївся тим, на що все повертало. Я клацнув язиком, що означало, що це не має жодного значення.

Вона приходила щодня зранку, ближче до його середини, і залишалася допоки освітлення в майстерні не починало змінюватися. Увесь цей час вона сиділа, сиділа нерухомо, як статуя, тінь усмішки на вустах і в очах. Вона спостерігала за мною зі спокійною зацікавленістю, питань не ставила. У перші дні я теж не говорив, і в кімнаті було чутно тільки шурхотіння пензля по дерев’яній дошці, а ще голосне дихання гувернантки.

Коли вона йшла, я залишався сидіти біля її незакінченої картини, неспроможний відділити себе від неї. Сама думка, що за кілька днів вона вже не приходитиме в мою майстерню, була для мене нестерпною, такою ж недоречною, наче мені сказали, що я маю жити без Сонця чи без власних рук. Я знаходив певну розраду біля картини, яка була почасти її молодшою недосконалою сестрою. Однак із портретом мені також доведеться розлучитися.

Якось увечері я поставив другий мольберт поряд із тим, який тримав уже почату картину. На цей другий мольберт я поставив дубову дошку, меншу за першу, на дотик вона була як жіноча щічка. У сутінках я почав малювати на ній другий портрет Анни, наполовину портрет із портрета, а наполовину плід моєї уяви.

Обличчя було світлою маскою в оточенні її розпущеного волосся, яке перекочувалося темними хвилями. Губи ледь-ледь розтулені (чи бачив я хоч колись її зуби?) зображені розтягнутими, — це я придумав їй, — у щось середнє між усмішкою і насмішкою. Для очей я змішував свої найдорожчі порошки, аж поки не отримав пасту густу і майже безбарвну, яку я, бо нічого ліпшого не було, наніс на срібну фольгу, в якій вгадувався тьмяний блиск яєчної емульсії.