У певний час абатство затихає, а зали порожніють. Від заутрені до утрені, коли вниз спадає синє світло, час зупиняється, щоб перевести подих. Цей час не для пересічних чоловіків, які спокійно хропуть: він належить хворим, божевільним і закоханим. Це час, коли я прокидався біля сонної Анни, щоб послухати її легеньке дихання. Пози, в яких вона спала, були найнеймовірнішими: руки зігнуті, ноги схрещені, наче Морфей розважався, змушуючи її уві сні робити так для мене. Крізь вікно я бачив синє небо ще темного океану. Через кілька хвилин розвидниться, і день настане для всіх, та ця мить належала тільки мені.

Я ще й тепер просинаюсь у цей непевний час між ніччю і днем, і вже більше року потому я все ще шукаю її сонне тіло біля себе. Щоразу потребую кількох секунд, перш ніж я знову усвідомлюю цей простий факт: її вже немає. Я втрачаю її знову щоранку перед сходом сонця. Здавалося, що той самий біль, який відчуваю щодня, мав би притуплятися, як затуплюється лезо ножа, яким з силою ріжуть м’ясо, але це не так. Щодня я втрачаю її як уперше. Вона не перестає вмирати.

Я не Божа людина, я не людина науки. Я був художником, та вже ним не є. Усім тим малим, що мені відомо про світ, я завдячую розповідям тих, хто більш ученіший за мене. Ось що я знаю: я кохаю жінку, а вона мертва.

Ця жінка не була моєю. Вона була одружена з іншим, проте не належала нікому. Вона мала чорне, як смола, волосся і очі кольору, якого я ніколи не зустрічав у інших, ні до, а ні опісля. Сьогодні вона в землі, погризена червами. Роберт нелюб’язно відповідає на мої розпитування щодо потойбічного світу. Мені хочеться вірити, як вірить він, що вона знаходиться біля Бога-Батька в його царстві в компанії праведників. Я не знаю, як поєднати ці дві ідеї. Чи може так бути, що царство Боже заповнене червами, і всі, і кожен там ходить навпомацки, обличчя спотворене, очниці порожні? А потім дзвонять до заутрені, монахи встають і йдуть довгою вервечкою до каплиці, де прославляють прийдешній день.

Вона була донькою дуже багатого торговця, я ж був нічиїм сином.

Досить вправний художник, я навчався в одній майстерні, де мені спочатку довіряли наповнювати пейзажі заднього плану, на яких інші, досвідченіші, зображали портрети багатіїв і можновладців, а потім і до мене дійшла черга малювати їхню подобу. За кілька років у мене набралося вдосталь клієнтів, щоб я зміг залишити майстерню і приймати покупців у себе. Я рано зрозумів перевагу додавати буржуа благородства, відсутнього на їхніх обличчях. Вони знаходили себе гарнішими на моїх картинах, ніж у своєму дзеркалі, і поверталися до мене, коли наставав час малювати їхніх дружин чи коханок.