Минуло ж два роки після потоплення корабля, Ксенофонт, не знаючи, що трапилося в морі з його дітьми, послав одного з рабів своїх у Вирит побачити Івана й Аркадія і все про них детально довідатися: чи здорові і чи скоро завершать навчання своє. Дивувалися-бо батько й мати, що діти їх за стільки часу ні разу про себе не дали вістки, не відвідали листом своїм батьків своїх. Прийшов же раб у Вирит і довідався, що не прибули в той град діти пана його Ксенофонта, і думав собі, кажучи: "Може, вирішили в Атени піти". І пішов в Атени шукати їх. Але і там не знайшов ані ніде не чув про них — повернувся збентежений до Візантії знову. Коли відпочивав він в одній на шляху вітальниці, чернець один, що йшов тим шляхом, також відпочити сів, і тим, що питали його, сказав, що іде в Єрусалим поклонитися святим місцям. Раб же Ксенофонтів, дивлячись уважно на ченця, почав упізнавати його, що товаришем є його, один із тих, що пішли з дітьми пановими до Вириту. І сказав йому: "Чи не ти є той самий [ім'я назвав] раб пана Ксенофонта, котрий ішов з панами Іваном і Аркадієм до Вириту?" Чорноризець же відповідав: "Я є справді, і ти товариш мій, бо одного пана рабами були". Сказав йому раб: "Що тобі, що в чернечий образ вбрався, і де є пани наші Іван і Аркадій, скажи мені, прошу тебе, великий-бо труд підняв, шукаючи їх, і не знайшов". Чернець же, тяжко зітхнувши й очі сльозами наповнивши, почав розповідати йому, кажучи: "Хай буде тобі відомо, о друже, що пани наші в морі втоплені, і всі з ними, я ж, як думаю, один лише врятувався від утоплення і захотів краще втаїтися у чернечому житті, ніж повернутися в дім і принести погану вість пану нашому, і пані, і всім домашнім. І так ченцем є і до Єрусалиму іду поклонитися". Раб же, це чувши, підняв голос свій, почав гірко плакати й жалісно кричати, в груди себе б'ючи і говорячи: "О горе мені, пани мої, що сталося з вами? Що чую про вас? Як постраждали? Яка люта кончина постигла вас? Хто сповістить батькові і матері гірку смерть вашу? Які очі витерплять дивитися на батькові сльози і материнські стогони, чути ж плач, і ридання, і зойки великі? Горе мені, пани мої добрі. Загинула надія наша, ми-бо сподівалися, що, слідами батьківськими ідучи, возвеселите братію нашу благодіяннями своїми, задовільните потребуючих, упокоїте подорожніх, ущедрите жебраків, прикрасите Божі храми і монастирям подасте потрібне. Нині ж, о горе мені, вся та надія ні за що не є. Що-бо робити, не відаю, повернуся в дім до господаря свого, але не смію розповісти вісті тої пресумної: як-бо сповістити батькові і матері, що сини їхні в морі утопилися? Чи не впадуть, наче мертві, зразу, знемігши від сердечного болю? Не повернуся-бо і я, щоб через такі злі вісті, мною принесені, передчасно не померли, — і буду пана мого й пані винний смерти". Так раб той плакав і повернутися до пана Ксенофонта не хотів. Трапилися там люди, подорожні й мешканці, просили його зупинитися від плачу і радили йому, щоб ішов і сповістив панам своїм: "Щоб не прокляли тебе, — казали, — якщо не сповістиш і загинеш несподівано, і не буде тобі спасіння". Послухавши ж ради їхньої, раб повернувся до Візантії і, увійшовши в дім пана свого, сів, поникнувши долі, понурий лицем, і, збентежений, мовчав.