Ленґдон збагнув: церква, зачинена на ремонт, — ідеальне місце для вбивства. Не те що Пантеон. Тут убивця не мусив удаватись до жодних карколомних трюків. Єдине, що було треба, — це якось проникнути досередини.
Вітторія, не вагаючись, прослизнула між двома дерев’яними козлами і побігла сходами догори.
— Вітторіє, — гукнув Ленґдон. — А якщо він усе ще там...
Вітторія наче й не чула. Вона підійшла до єдиних дерев’яних дверей церкви. Ленґдон поспішив за нею. Не встиг він вимовити її слова, як вона схопилась за ручку і потягла двері до себе. Ленґдон затамував подих. Двері не зрушили з місця.
— Мусить бути ще один вхід, — сказала Вітторія.
— Мабуть, — погодився Ленґдон, полегшено зітхнувши, — але Оліветті буде тут з хвилини на хвилину. Заходити самим надто небезпечно. Ми стежитимемо за церквою звідси, доки....
Вітторія зміряла його гнівним поглядом.
— Якщо тут є інший
Ленґдон достатньо знав італійську, щоб зрозуміти, що вона має рацію.
У вузькому проході між стінами праворуч від церкви було темно й смерділо сечею — типовий запах для міста, у якому кількість барів переважає кількість громадських вбиралень у співвідношенні двадцять до одного.
Ленґдон і Вітторія рішуче пірнули в смердючу напівтемряву. Десь за п’ятнадцять ярдів Вітторія потягнула Ленґдона за руку і па щось показала.
Він уже й сам побачив. Трохи далі він розгледів непримітні дерев’яні двері на важких петлях. Ленґдон зрозумів, що
Вітторія підбігла до дверей і спантеличено витріщилась на ручку. Ленґдон підійшов до неї й побачив на місці ручки велике залізне кільце.
Він узявся за це кільце й обережно підняв його. Тоді потягнув до себе. Усередині щось клацнуло. Вітторія нервово тупцювала па місці. Ленґдон почав повільно повертати кільце за годинниковою стрілкою. Воно легко повернулось на триста шістдесят градусів, але замок не відімкнувся. Ленґдон насупився. Спробував повернути в інший бік. Те саме.
Вітторія подивилася в кінець вузького проходу.