— Зачекайте, — сказав Ленґдон. — Я піду першим.

— У жодному разі.

— Це ж я схибив у Пантеоні.

Вона повернулась.

— Але в мене пістолет.

У її очах Ленґдон прочитав те, що вона насправді думала. ...Це мого батька вбили. Це я допомогла створити зброю масового знищення. Цей хлопець — мій...

Ленґдон відчув, що переконувати її марно, і здався. Він обережно ступав поруч із нею уздовж східного боку базиліки. Коли вони проходили повз першу нішу, Ленґдон весь напружився. У нього було таке відчуття, наче він грає у якусь сюрреалістичну гру. Наша — завіса номер три, подумав він.

У церкві було тихо. Товсті кам’яні стіни не пропускали жодних жуків із зовнішнього світу. Ленґдон і Вітторія проминали одну каплицю за іншою і бачили за напівпрозорим пластиком невиразні бліді постаті, що скидались на привиди. Це лише статуї із мармуру, казав собі Ленґдон, сподіваючись, що не помиляється. Була 20:06. Невідомо, чи убивця був пунктуальним і вислизнув звідси, ще допоки Ленґдон і Вітторія увійшли. Чи він і досі тут? Ленґдон не був певний, чого б він хотів більше.

Вони проминули другу апсиду, що в сутінках здавалася зловісною. Ніч тепер насувалася швидко, через заяложені вітражі світла проникало дедалі менше. Вони пішли швидше, і поліуретанова завіса поряд раптом зашелестіла, ніби від протягу. Цікаво, чи це хтось відчинив якісь двері? подумав Ленґдон.

Попереду завиднілася третя ніша. Вітторія сповільнила крок. Піднесла пістолет і показала очима на стелу, що стояла поряд з апсидою. На граніті було вирізьблено два слова:

КАПЕЛА КІДЖІ

КАПЕЛА КІДЖІ

Ленґдон кивнув. Без жодного звуку вони підійшли до краю завіси і стали за широкою колоною. Вітторія націлила пістолет на пластик і жестом показала Ленґдонові відсунути завісу.

Саме час помолитися, подумав він. Неохоче випроставши руку і за її плеча, обережно потягнув завісу вбік. Та відсунулась на дюйм і раптом голосно скрипнула. Вони завмерли. Тиша. Почекали кілька секунд. Тоді Вітторія нахилилася й зазирнула у вузьку щілину. Ленґдон і собі заглянув через її плече.