Наталка та Олександр Шевченки Оксамитовий перевертень

Наталка та Олександр Шевченки Оксамитовий перевертень

Місця й герої вигадані, всі збіги випадкові.

Криваві дурощі непоправні.

Пролог — минуле

Пролог — минуле

Село Висівки біля Лубен, на Полтавщині, червень 1645 року

Вони прийшли.

Ще не розвидніло — літня ніч ледь-ледь забарвилася світлом, а над садом клубочився туман, густий, білувато-сірий — наче хтось лив молоко в макове зерня, та, щоби побачити їх, Уляна не потребувала ані білого дня, ані власних очей — нічого, окрім того, що мала завжди, скільки себе пам’ятала, — свого дару. Внутрішнього зору. Вона вчула їх, як вовк чує здобич, що наближається до нього з підвітряної сторони, відчула страх, що погнав їх сюди, невпевненість, яка не дозволяла напасти відразу, їхнє збудження й ненависть. Вона чекала. Зачаїлася, все ще сподіваючись — чи, радше, обманюючи себе, — що все якось владнається і вони заберуться геть по-доброму. Вдовольняться теплою вологістю туману замість нудотного запаху паруючої крові.

Бо, хоч Уляна і порівнювала себе з вовком, цього разу здобиччю була вона.

— Мамо, що? — Гафійка важко підвелася й сіла на лаві. Її правиця, пошкоджена в бійці з селянськими дітьми, ще поболювала, — Уляна знала це, хоча донька ніколи не скаржилася, — але голос був чистим, не заспаним, і якщо й звучав придушено, то лише зважаючи на обставини, а не на нічну пору. — Засвітити каганець?

— Ні. Одягни мальованку, коси підбери і приготуйся.

Гафія застогнала.

— Знову? Мамо, ну чому це увесь час трапляється з нами?

Це все через мене. Якщо хочеш мати смертельного ворога — зроби комусь послугу. У мене цілі села ворогів.

— Обіцяю, це востаннє, — заприсяглася Уляна. — Ми знайдемо тиху слободу, я вийду заміж за якогось гречкосія, а тобі наворожу пана і буду бавити онуків. Годі з мене пригод!