Напівстерта темрявою маленька постать заметушилась по хаті. Уляна глянула у крихітне віконце мазанки, затягнуте бичачим пузирем, — схоже, на небі вже займається. Літні світанки стрімкі, як політ стріли. Її останній ранок обіцяє бути ясним.

— Мамо, а наливки, відвари... їх брати чи ні?

— Ні. — Вона так і не наважилась зізнатися доньці чому. — Як Бог дасть, інших наготуємо.

Не дасть. Уже ні. Від долі не втечеш.

— Мамо, а де наш Химко?

— А бодай його холера вхопила, чи я того кота встежу? Ніколи мені! Йди, доню, в сіни і чекай мене там, чуєш? Тільки надвір не виходь.

— Пречиста Діво, — замість відповіді прошепотіла Гафійка. — Там щось хрустить!

Хмиз. Вони обкладають хату хмизом.

— В сіни. Хутко!

Залишившись сама, Уляна нашвидкуруч зав’язала своє довге чорне волосся у вузол і накинула хустку — про мороку з очіпком не могло бути й мови, однак з’явитися на людях із непокритою головою означало розписатися в тому, в чому її підозрюють. І хоча насправді це вже не мало значення, та, побачивши вдову простоволосою, селяни просто забили б її до смерті без зайвих слів — жоден Христос не врятував би. Але це не входило в її плани. Вона ще сподівалася поговорити з ними — аби принаймні затягти час. Заговорити їм зуби, щоб урятувати доньку.

Впоравшись із одягом, Уляна теж вийшла в сіни. Там панував трав’яний дух, пучки пахучого зілля звисали з дерев’яних балок під горищем. Гафійка тиснулася до стіни, наче злякане мишеня. В серці матері ворухнулось щось щемливе. Бідне дитя, вже стільки пережила, що й тутешньому діду Павлу не снилося. Цікаво, він теж із паліями? Ні, навряд — сімдесят років усе ж таки, це не жарт. А ще в нього є душа. Та й у голові не куліш.

Боже правий, це ж треба — дід Павло! І про що вона думає?

— Зараз я вийду, — квапливо заговорила Уляна до доньки, — і стану на порозі, а ти за мною. І щоб не пискнула мені! Доки я не звелю, ти нічого не робиш, та як тільки почуєш одне слово — вважай, що то глас Небесний. Скажу «танцюй» — танцюватимеш, а накажу співати — пісню затягнеш. І щоб ніяких мені «Мамо, а що?». Тямиш?

— Так...

— І слухай мене уважно, бо я двічі повторити не зможу. А зараз запам’ятай — якщо залишишся сама, йди до хрещеної в Нічне.

— Так вона ж померла!

— Зате село стоїть.