— І що я там буду робити?

— Візьмешся в найми. А ти що хотіла? Корону царську?

Гафійка промовчала.

— І обіцяй мені — зараз, тут же обіцяй, хрест святий цілуй, — що ніколи на відьмування не пристанеш! Хай хоч там що, хай хоч небо на землю падає — а ти щоб до чаклунства ніяк! Ну, чого ти ждеш? Заклянися!

Срібний хрестик на тоненькій шворці неначе сам підлетів до дитячих губ.

— Обіцяю. Мамо, вони хочуть нас убити? За що? Що ми зробили? Хіба ми... я... тобто... Закон же один для всіх.

Уляна тихенько засміялася.

— Закон? Ти поменше бігай з малим писарчуком, то й дурниць не молотимеш.

Вже не бігатиме. Зовсім.

Розуміючи, що іншої нагоди не буде, Уляна рвучко пригорнула Гафійку до себе, трохи схилившись, поцілувала в чоло, з усіх сил жмурячи повіки, щоб гарячі сльозі не текли по щоках, щоб часом не капнули на ніжну дитячу шкіру, і, знявши із себе разок червоних коралів, начепила доньці на шию.

— Хай тебе Господь благословить. Бережи себе, серденько моє.

Гафійка тільки схлипнула у відповідь. Мати ніколи нічого не казала їй про любов, і нині залишалася вірною собі. Вона просто приготувалася померти заради доньки.

— З Богом!

Старе дерево опиралося з обуреним рипінням, та Уляна, ламаючи нігті, все ж управилася із засувом. Її з’ява трохи розхолодила змовників — декілька чоловіків навіть відбігли від порога, незграбно розмахуючи палаючими смолоскипами, затиснутими у спітнілих, зашкарублих долонях. Уляна ледь не перечепилась об грубі колоди, що лежали біля входу, і зрозуміла, що добрі, богобоязливі селяни хотіли підперти ними двері.

Ці православні християни хотіли спалити їх живцем.

— Що це з вами, люди? Чого ви тут? Чи хтось захворів?

Уляна чула, як у неї за спиною важко, зі свистом, дихає Гафійка. Юрба, вбрана у грубе, поденне — а свята ж неділя! — обурено забулькотіла, нагадуючи киплячий казан, але ніхто не озвався. Усе село тут, гнівно подумала Уляна, від малих до немічних, тільки діда Павла немає і хворого Юхима, Левкових сина. А ці... вони або думають, що в підлому менше гріха наберуться, або ще хочуть перебратися до заутрені. Утім, байдуже. Їй вже однаково.

— А де ж твоє «дай боже», сусідонько красна? — нарешті виступила-виплеснулась наперед вертлява Горпина Дмитренко. Ця худа банькувата молодичка, з тих, що їм сам чорт не брат, безупинно звивалася — і коли йшла, і коли на місці стояла. Уляна думала — хоч і тримала ту гадку при собі, — що знає, звідки в того смикання ноги ростуть. Мало любить Петро свою Груню, тим-то вона й зла, як муха у Спасівку. — Де твоє «доброго здоров’ячка у пресвяту неділю»?