«Який небезпечний час!»

Задзвонив телефон. Сато відчула полегшення, побачивши, що то телефонує її аналітик.

— Ноло, — відповіла Сато. — Які новини?

Новини були невтішними. Рентгенівське зображення напису на горішньому камені було надто нечітким для прочитання; не допомогли навіть збільшувальні фільтри.

«От лайно!» Сато прикусила губу.

— А як стосовно сітки з шістнадцятьма літерами?

— Я й досі намагаюся її розгадати, — відповіла Нола, — але поки що не знайшла додаткової шифрувальної схеми, яку можна було б застосувати. Я зробила комп’ютерну обробку цих літер, щоб знайти хоч що-небудь розпізнаване, але машина видала понад двадцять трильйонів можливих комбінацій.

— Працюй далі. Коли щось буде — дай знати. — Сато вимкнула телефон і скорчила невдоволену гримасу. Її надії розшифрувати піраміду за допомогою лише фотографії та рентгенівського знімка не справдилися. «Мені потрібна піраміда і горішній камінь... а мій час збігає».

Сато вийшла на Першу вулицю саме вчасно: чорний джип «ескалада» із затемненими вікнами з ревом перетнув подвійну роздільну смугу і різко зупинився перед нею — точнісінько в призначеному місці зустрічі. З авто вигулькнув агент.

— Щось дізналися про Ленґдона? — вимогливо спитала Сато.

— Імовірність його затримання висока, — відповів чоловік голосом, позбавленим емоцій. — Щойно прибула підмога. Усі виходи з бібліотеки перекрито. Ми навіть маємо підтримку з повітря. Приснемо на нього сльозогінним газом — і нікуди він не дінеться.

— А Беламі?

— Зв’язаний, на задньому сидінні.

«От і добре». Її плече і досі боліло.

Агент подав їй пластиковий пакунок із застібкою-блискавкою, що містив стільниковий телефон, ключі та гаманець.

— Це манатки Беламі.

— Більше нічого?

— Ні, пані. Напевне, піраміда й пакунок досі у Ленґдона.

— Гаразд, — виснувала Сато. — Беламі знає багато, хоча й не каже. Я хотіла б допитати його особисто.

— Так, пані. Тоді їдемо до Ленґлі?