Коли вони наблизилися до верхнього сходового майданчика, перед ними виросли величні дерев’яні двері.
— Ну що, може, постукаємо? — спитала Кетрін.
Ленґдон подумав про те саме, але цієї миті одна з половинок рипнула і прочинилася.
— Хто там? — спитав кволий голос. В одвірку з’явилося зморщене обличчя старого у священицькій рясі, його невидющі затуманені очі вкривали білі плями катаракти.
— Мене звуть Роберт Ленґдон, — відповів професор. — Кетрін Соломон і я шукаємо притулку.
Сліпий дід полегшено зітхнув:
— Слава Богу. Я чекав на вас.
РОЗДІЛ 80
РОЗДІЛ 80
Раптом Ворен Беламі побачив проблиск надії.
Щойно директору Сато зателефонував якийсь оперативник, і вона одразу ж вибухнула гнівною тирадою.
— Так знайдіть їх, чорт вас забирай! — заволала в телефон японка. — У нас обмаль часу!
Вона вимкнула телефон і знову заходила туди-сюди перед Беламі, неначе роздумуючи, що робити далі. Нарешті вона зупинилася біля нього і обернулася.
— Містере Беламі, я поставлю вам одне запитання й лише один раз. — Сато прискіпливо поглянула Архітекторові прямо у вічі. — Відповідайте «так» чи «ні»: ви маєте хоч якесь уявлення про те, куди міг подітися Роберт Ленґдон?
Беламі абсолютно точно знав це, але похитав головою.
— Ні.
Пронизливий погляд Сато чіпко тримався його очей.
— На жаль, частина моїх обов’язків полягає у тому, щоб дізнаватися, коли люди брешуть, а коли — кажуть правду.