«Зачекай», подумала вона, поглядом вказуючи братові на цифровий дисплей капсули, який і досі світився, показуючи вагу тіла померлого.

А потім сталося те, що сталося.

Коли Пітер це побачив, то аж відсахнувся і мало не впав зі стільця.

— Але ж... але ж це... — він приголомшено прикрив долонею рота. — Я не можу повірити, що...

Великому Пітерові Соломону рідко коли відбирало мову. Перша реакція Кетрін на побачене була такою самою. За кілька секунд після смерті чоловіка цифри на вагах раптом різко змінилися. Відразу ж після своєї смерті чоловік став легшим. Зміна ваги була мікроскопічною, але цілком вимірюваною... Потенційні наслідки цього експерименту були колосальними, вони вражали і не вміщалися у свідомості.

Кетрін пригадала, як тремтячими руками принесла лабораторні нотатки.

— Схоже, що в людському тілі існує невидимий «матеріал», який покидає його в момент смерті. Він має цілком вимірювану кількісно масу, і фізичні бар’єри не є для нього перешкодою. Я мушу припустити, що ця маса пересувається у просторовому вимірі, який я поки що не можу визначити.

З шокованого виразу на братовому обличчі Кетрін зрозуміла, що він збирається сказати.

— Кетрін... — почав Пітер, затинаючись і кліпаючи очима, — чи це, бува, не наснилося? — Наскільки я розумію, ти щойно зважила людську душу.

І вони надовго позамовкали.

Кетрін відчула, що брат намагається збагнути всі чудесні й справді революційні наслідки. «Мусить сплинути певний час». Якщо щойно побачене і справді було тим, чим вони його вважали, тобто доказом того, що душа, або ж свідомість, чи життєва сила може залишати межі тіла, то щойно вони здобули чіткі й недвозначні відповіді на незчисленні містичні запитання: переселення душ, космічна свідомість, досвід клінічної смерті, астральна проекція, бачення на відстані, сон наяву тощо. У медичних журналах було повно розповідей пацієнтів, які померли на операційному столі і дивилися на свої тіла згори, а потім знову поверталися до життя.

Пітер мовчав, і раптом Кетрін помітила в його очах сльози. Вона все зрозуміла. І сама заплакала. Вони з Пітером пережили втрату близьких, тому для будь-кого у їхньому становищі найлегший натяк на те, що людський дух живе після смерті, давав їм слабку, але надію.

«Він думає зараз про Захарія», — подумала Кетрін, пригадавши вираз глибокої журби, який часто бачила в очах свого брата. Роками Пітер носив у собі тягар відповідальності за смерть сина. Він багато разів казав сестрі, що найстрашнішою помилкою свого життя вважає те, що залишив Захарія у в’язниці і ніколи не зможе собі цього простити.