Сато зітхнула, не знаючи, як вирахувати, куди вирушив їхній об’єкт. Вона вийшла у хол, де її люди вже помістили тіло агента Гартмана у мішок і понесли до гелікоптера. Раніше Сато вже наказала агенту Сімкінсу збирати своїх людей і готуватися до повернення в Ленґлі, але зараз Сімкінс чомусь стояв навкарачки у вітальні. «Він що, схибив?»
— Із вами все гаразд?
Сімкінс підвів голову і якось дивно зиркнув на директорку.
— Ось погляньте сюди. — І показав на долівку. Сато підійшла до нього і поглянула вниз, на дорогий килим. І, не побачивши там нічого, похитала головою. — А ви нахиліться, — порадив Сімкінс. — І погляньте на ворс.
Вона так і зробила. І за мить побачила. В одному місці виднілися дві прямі лінії зіжмаканого і притисненого ворсу, наче килимом через кімнату везли на коліщатах щось важке.
— Найцікавіше, — мовив Сімкінс, — це те, куди ведуть оці сліди. — І він махнув рукою. Сато простежила поглядом за двома слабкими паралельними лініями, що йшли через вітальню. Здавалося, ці сліди зникають під великою — від стелі до підлоги — картиною біля каміна. «Що за чортівня?»
Сімкінс підійшов до картини і спробував підняти її над підлогою. Але не зміг. Картина не піддалася.
— Ага, вона прикріплена, — здогадався він і пробігся пальцями по її краях. — Стривайте, ось якась штука внизу.... — Його палець натиснув на маленький гачок під краєм картини, і щось клацнуло.
Сімкінс штовхнув картину, та повільно крутнулася, як обертальні двері, і Сато пройшла вперед.
Агент увімкнув ліхтар і присвітив у темряву.
Сато примружила очі. «Ось воно».
У кінці короткого коридору виднілися важкі металеві двері.
Спогади, що клубочилися в темряві свідомості Ленґдона, як прийшли, так і пішли. І залишили по собі розжарені червоні іскорки, що кружляли в чорній порожнечі, супроводжувані далеким шепотом.
Речитатив скидався на монотонне гудіння голосів, що співають середньовічний церковний гімн.
Раптом крізь непроглядну порожнечу до нього докотилися нові слова, і їхнє відлуння зазвучало довкола нього.