— Слухаю, пані. — Агент поквапився виконувати наказ.
«Час їхати». Сато почула, як тонко завищала турбіна гелікоптера, і поквапилася до їдальні, куди Сімкінс завів Беламі, а тепер витягував з нього інформацію про будівлю, до якої, як вони вважали, вирушив їхній об’єкт.
— Парадні двері запечатані зсередини, — розповідав Беламі, загорнутий у теплоізоляційну ковдру з фольги, бо й досі помітно тремтів після тривалого чекання на холоді на майдані Франкліна. — Єдиний вхід до будівлі через задні двері. На них замок з пін-кодом, відомим лише братам-масонам.
— А який конкретно там код? — вимогливо спитав Сімкінс, роблячи швидкі нотатки.
Беламі сів, бо надто ослаб, щоб стояти. Вицокуючи зубами, він назвав напам’ять вхідний код і додав:
— Адреса — Шістнадцята вулиця, сімнадцять-тридцять три, але вам знадобляться під’їзна дорога та стоянка, а до них не так просто добратися, тому...
— Я достеменно знаю, де це, — перервав його Ленґдон. — Я проведу вас, коли ми туди дістанемося.
Сімкінс похитав головою.
— Ви не поїдете, професоре. Це військова...
— Чорта з два я не поїду! — вишкірився Ленґдон. — Там Пітер! А ця будівля — справжній лабіринт! Без проводиря у вас піде не менше десяти хвилин, щоб знайти Храмову залу!
— Він має рацію, — зауважив Беламі. — Це й справді лабіринт. Там є ліфт, але він старий та шумний, і до того ж відкривається просто посеред Храмової зали. Якщо ви хочете проникнути в приміщення непомітно, вам доведеться йти сходами пішки.
— Ви можете взагалі не знайти туди дороги, — попередив Ленґдон. — Від того заднього входу вам доведеться пройти через залу регалій, залу слави, потім — через середній сходовий майданчик, атріум, парадні сходи...
— Досить, — мовила Сато. — Ленґдон їде з нами.
РОЗДІЛ 116
РОЗДІЛ 116
Енергія зростала.
Малах котив Пітера Соломона до олтаря, відчуваючи, як вона пульсує в ньому і розтікається тілом. «З цієї будівлі я вийду незрівнянно могутнішим, аніж зайшов». Все, що лишилося, — це знайти остаточний інгредієнт.