— Не знаю.

— У людей уже є правда, і їм не треба іншої, їм добре живеться з тією, яка в них є.

— Напевно, хм. Ви про що?

— Я чув нещодавно, чи то читав в опозиційній газеті, — підійшов до бару, — не важливо. Так от, — узяв пляшку лікеру, налив у чарку. — Історія така дурна. В місті українському, в Красному Лучі чи що, люди такі бідні, хм, — випив лікеру, поставив рюмку на стійку бару, — їдять собачатину запивають слізьми голодних дітей. Ти уявляєш? — подивився на нього, — Юро, ти уявляєш, я тебе питаю?

— Слабо.

— А я тобі кажу, це їхня біда, і не треба їм соплі витирати. Мені важко собі уявити німців, чи британців, чи навіть поляків, які б їли собачатину і пили сльози дітей. Наш народ не вбив жодного зі своїх тиранів, румуни вбили, італійці, чилійці досі готові все віддати, щоби повісити Піночета, а наші люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуєш, жертимуть, бо вони не розуміють, що ніхто їм не винен, чуєш, ніхто.

— Ясна річ.

— Набери мені директора цього радіо, де Лютий свою херню шурує, давай бігом.

— Зараз, — пішов, повернувся зі слухавкою, натиснув кнопки. — Алло, з вами говоритиме…

— Дай сюди, — вирвав у нього слухавку, — чуєш, жук, ти зовсім здурів, що ти пускаєш в ефір? Тобі наша країна чимось не подобається? Їдь на хуй в іншу. Що ти вибачаєшся, що ти пояснюєш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього гроші платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж він гроші бере? Сам платить за програму? Так закрий її, твою мать. Не можеш? Я тобі поможу, чудо. Все, через місяць цього Лютого нікуди на роботу не візьмуть, буде вулиці мести. Блядь, — кинув слухавку на диван, підійшов до бару, налив лікеру, випив, голосно хекнув, потім подивився на охоронця, — Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз'їбали потім, чуєш?

— Чую. Я найду його. І що зробити?

— Придумай, — накинув піджак на плечі і вийшов з кімнати.

Розділ 2 (Chapter 2)

Розділ 2 (Chapter 2)

— Чи є в мене жизнєнні целі? — сміх у слухавку, потім мовчанка. — Нє, ну, таких конкретних нема.

— Скільки тобі років? — голос ведучого.

— Двадцять.

— Що ти закінчив?

— Ха-ха, — знову цей хрипкий сміх, — школу.

— А крім школи?