— Армію. Да шо ти придолбався?

— А ти не пробував вступити до вузу?

— Нє, в мене дєнєг нема на платний.

— А безкоштовно?

— Ти мій атестат відєл? Када я к екзаменам готовиться буду? Я з утра до ночі по базару ящики розвожу.

— Скажи, а ти любиш свою країну?

— Страну, яку?

— Україну.

— А нє, ну шо, нормальна страна, а шо, єсть варіанти? Мені нравиться, хароша страна, нєзавісіма, главне. Войни нема, хлеба хватає, хотя і подорожав. Жить можна.

— А ти б хотів емігрувати?

— Це тіпа за рубєж уїхати? А на фіга? Каму я там всрався? Я шо, по-їхньому панімаю? Нє. Я буду жить тут.

— Як жити?

— Да як все живуть. Не хуже других, хотя, наверно, і не лучше. Нормально жить буду. Я ж не то шо Серьога со второго под'єзда, тот сколовся на хер уже. А я шо, я як все. Ну все, давай, мені надо ящики везти, обєд кончився. Прівєти всім і удачі, — гудки в слухавці.

— З нами був Льоша з Боярки. А ми чекаємо нових дзвінків. Нагадаю, що в ефірі з вами Марк Лютий і радіопрограма «Я і моя країна». Я — це кожен з вас, а моя країна — це 48 мільйонів людей, про яких ви нічого не знаєте. А ми робимо все, щоби ви стали ближчими одне одному.

— Дзвінок! — Звукорежисер зробив відмашку, Марк поправив навушники.

— Алло. Это че, программа такая, шо типа ты про свою жизнь рассказываешь?

— Так.

— О, нормально. А то мне Натаха все уши проквакала. Говорит, мол, позвони, попизди там.

— Давайте без матів, у нас прямий ефір.

— Извини, братан, не хотел, вырвалось. Я тебе за жизнь свою рассказать хочу.