Післямова
Післямова
«Жорстоке небо» для мене — не просто новий трилер, а особливий, по-справжньому знаковий роман. По-перше, книга, яку ви тримаєте в руках, — цілком і повністю про літаки, а я давно хотів написати роман про авіакатастрофу. Гадаю, якщо ви читали трилери «Бот» чи «Твердиня», то зауважили, що в кожному романі N-ну кількість епізодів я відводжу для опису сучасних — найбільш вражаючих і дивовижних — літальних апаратів: «B-2 Spirit», «F-22 Raptor», «V-22 Osprey», «Ми-17» тощо. Не можу втриматись, нічого не можу із собою вдіяти, це, реально, якась підсвідома одержимість, — але я люблю літаки і радий, що нарешті виклав на папері історію, яку виношував, виліплював у голові більше ніж два роки. «Жорстоке небо» з’явилось на світ не через любов до книжок про літаки (насправді у світі таких зовсім мало, якщо порівнювати з детективами, чи любовними романами, чи навіть книгами, які чорнороті критики називають «високою» літературою), 130 000 слів «Жорстокого неба» опинились на папері саме завдяки моїй одержимості авіацією. Я багато літаю; мені пощастило політати ще в радянський час на «Ан-2», «Ан-24», «Як-40», «Ту-134», і пригадую, що ще тоді, у дитинстві, я не міг відвести захопленого погляду від лайнерів, які, ревучи двигунами, відривались від злітної смуги. Я не міг зрозуміти, яким чином жорстка конструкція зі сталі й алюмінію, яка важить кількадесят тонн, не махаючи крилами, підіймається в розріджене повітря, котре ледве втримує пір’їну. Уявіть 70-тонне безладне нагромадження сирої, необробленої сталі, алюмінію, композитних матеріалів, скла, пластику, шкіри й тканини. Уявили? А тепер уявіть 70-тонний досконалий «Boeing 737-800». Я виріс і опанував усі основоположні принципи аеродинаміки, всі закони фізики, всі принципи конструювання, що забезпечують перетворення першого на друге, але досі не можу повірити, що ВОНО, БЛЯХА, ЛЕТИТЬ, з по-дитячому невимовним захватом спостерігаючи, як гостроносий пасажирський лайнер підіймається в небо. Це якась довбана магія, і якщо ви поділяєте мою думку, якщо ви задираєте голову щоразу, коли з неба долинає звук авіаційних двигунів, я вірю, що ця книга вас не розчарувала.
По-друге, «Жорстоке небо» — це мій перший роман, де стрижневою постаттю є не головний герой, а… головна героїня. Мабуть, це пов’язано з тим, що попередні трилери були надміру «пацанячими» з відверто другорядними жіночими постатями. На відміну від «Бота» і «Твердині» я задумував «Жорстоке небо» як роман «для всіх». Я витратив достобіса багато часу, проробляючи характер Діани Столяр, дістаючи всіх знайомих дівчат 28-річного віку запитаннями штибу «а це реально?», «а ти б так зробила?», безсоромно «тягнучи» в сюжет підглянуті у їхньому гардеробі елементи одягу, почуті вислови і помічені звички. Те ж саме з дітлахами — Данею й Артемом. Хоча з малюками було легше: я не переймався реалістичністю, оскільки більшість епізодів із Данькою я списав зі свого похресника, ім’я якого — Данило. Наскільки він вийшов «живим» і рельєфним — то вже не мені судити.