— Якщо так триватиме й далі, — стоячи в дверях, сказала Луїза, — нам доведеться одружитися й виїхати з міста, Ральфе. Сімона й Міна не могли — у буквальному значенні слова — відвести від мене погляду. Я базікала про нову косметику, отриману поштою, але вони не клюнули на цю приманку. Чоловік міг би повірити, але жінка чудово знає, що косметиці під силу, а що ні.

Вони повернулися в кухню, і, хоча аури тимчасово зникли, Ральф усе ж побачив світіння, що виходило від комірця шовкової блузи Луїзи.

— Зрештою, я сказала їм єдину річ, якій вони могли повірити.

— Що саме? — поцікавився Ральф.

— Я сказала, що зустріла чоловіка. — Луїза зам’ялася, а потім, заливаючись рум’янцем, випалила: — І закохалася в нього.

Ральф узяв її за руку й обернув до себе. Він дивився на маленьку, акуратну складочку біля ліктя й думав, як би йому хотілося торкнутися її губами. Або кінчиком язика. Потім він глянув на Луїзу:

— А це правда?

Вона подивилася на нього щирим, сповненим надії поглядом і тихенько відповіла:

— Мені так здається, але тепер усе так дивно. Я впевнена лише в одному: мені хочеться, щоб це було правдою. Мені потрібен друг. Я так довго була переляканою, нещасною, самотньою. Самотність — найстрашніше, коли старієш, — не болі й ломота в попереку й не те, як задихаєшся, піднімаючись сходами, по яких злітала, коли тобі було двадцять, а саме самотність.

— Так, — погодився Ральф. — Це найстрашніше.

— Ніхто з тобою більше не розмовляє, іноді люди розмовляють у твоїй присутності, але це не те саме — найчастіше виникає відчуття, начебто тебе взагалі не бачать. З тобою таке траплялося?

Ральф подумав про Деррі Старих Шкап, місто, яке ігнорує світ-що-квапиться-на-роботу, світ-що-квапиться-погратися, і кивнув.

— Ральфе, обійми мене.

— Із задоволенням, — відгукнувся він і ніжно схопив жінку в обійми.

4.

Через якийсь час, скуйовджені, здивовані й неймовірно щасливі, Ральф і Луїза сиділи у вітальні на дивані, такому вузькому, що їм доводилося тісно притискатися один до одного. Але ніхто з них не заперечував.

Рука Ральфа лежала на плечах Луїзи. Вона розпустила волосся, а він перебирав пасма, дивуючись, як швидко забувається в пальцях відчуття жіночого волосся, котре так дивовижно відрізняється від чоловічого. Луїза розповідала йому про гру в покер, а він уважно слухав, дивуючись, але не дуже дивуючись.

Близько дюжини жінок збиралися в Ладлоу щотижня, щоб пограти в покер, роблячи невеликі ставки. Додому поверталися, програвши п’ять баксів або вигравши десятку, але найчастіше справа закінчувалася виграним доларом або залишеною на карточному столі гіркою дріб’язку. І хоча серед них на кількох хороших гравців припадало кілька нікудишніх (Луїза зараховувала себе до першої категорії), в основному це був спосіб непогано провести вечір — своєрідна аналогія шахових турнірів чоловічої половини Старих Шкап.