Коли старенька наблизилася до місця, де сидів Ральф — одягнений у ту ж порвану сорочку — й поглинав вечерю просто з каструлі, — аури знову почали просочуватися у видимий світ. Запалилися ліхтарі, і тепер Ральф бачив ніжно-бузкові арки, що висіли над кожним з них. Над деякими дахами здіймалося червоне марево, інші дахи виливали жовтий туман, подекуди миготіли світло-вишневі проблиски. На сході, де вже збиралася ніч, обрій майорів неясними зеленими спалахами.

Ральф спостерігав, як навколо місіс Перрін збиралася аура — сіро-сталева, кольору форми курсантів Вест-Пойнту. Темніші плями, на зразок фантомних ґудзиків, мерехтіли над її сідницями (Ральф гадав, що десь під одягом все-таки була захована й така частина тіла). Він не був певен, але подумав, що ці плями цілком можуть бути ознакою хвороби, що розвивається.

— Доброго вечора, місіс Перрін, — чемно привітався він, спостерігаючи, як слова набувають форми сніжинок.

Жінка окинула Ральфа презирливим поглядом, одночасно роблячи висновки й ставлячи на ньому хрест.

— Бачу, що ти все в тій же сорочці, Робертсе, — відрізала вона.

Не вимовила, але Ральф був упевнений, що подумала: «Я бачу також, як ти, сидячи на веранді, уплітаєш боби просто з каструлі, немов голодранець, якого ніколи не вчили хороших манер… А я завжди запам’ятовую те, що бачу, Робертсе».

— Так, — кивнув Ральф. — Здається, я забув переодягтися.

— Гм-м-м, — протягнула місіс Перрін, і тепер Ральфові здалося, що жінка подумки оцінює стан його спідньої білизни. «Коли ж востаннє ти міняв її? Страшно навіть подумати, Робертсе».

— Чудовий вечір, місіс Перрін.

Ще один швидкий, якийсь пташиний погляд, тільки тепер у небо. І потім знову на Ральфа.

— Похолодає.

— Ви так гадаєте?

— Так — бабине літо скінчилося. Тепер по моїй спині можна складати прогноз погоди, із цим завданням вона справляється чудово. — Вона помовчала. — Здається, це жакет Білла Мак-Ґоверна?

— Так і є, — погодився Ральф, міркуючи, чи запитає вона, чи відомо про це Біллу. Але місіс Перрін тільки наказала йому застебнутися.

— Ти ж не хочеш стати кандидатом у туберкульозники? — суворо запитала вона, а стиснуті губи додали: «Як і в божевільні».

— Звісно, ні, — запевнив її Ральф. Він відставив каструлю вбік, потягнувся до гудзиків, потім зупинився. На лівій руці була рукавиця, але він не помічав її до останнього моменту.

— Краще зняти рукавицю, — мовила місіс Перрін, блиснувши очима.

— Згоден, — покірно сказав Ральф. Він скинув рукавицю й застебнув жакет Мак-Ґоверна.

— Моя пропозиція залишається в силі, Робертсе.

— Прошу?