Луїза здригнулася — театральний жест, що став природним аж у кінці.

— Який він жахливий, Ральфе. Ненавиджу його.

— І я не виню тебе.

Ральф потягнувся до ручки дверцят, але Луїза зупинила його дотиком:

— Я помітила, як він дещо зробив.

Ральф повернувся й подивився на жінку. Сухо хруснули шийні хребці. Він чудово знав, що саме повідомить йому Луїза.

— Він обшукав кишеню чоловіка, що збив Розалі, — сказала вона. — Поки чоловік стояв на колінах перед собакою, чудовисько залізло йому в кишеню й дістало гребінець. А панама, яку носить лисий… Упевнена, що я прекрасно знаю, звідки ця панама.

Ральф продовжував дивитися на Луїзу, судорожно стиснувшись, сподіваючись, що її спогади не підуть далі.

— Адже це панама Білла?

Ральф кивнув. Луїза прикрила очі:

— О Боже…

— Як ти, Луїзо? Ти можеш іти?

— Так. — Луїза відкрила дверцята. — Але давай діяти швидше. Поки я не розгубила всю свою рішучість.

— Дай мені знати, коли це станеться, — відповів Ральф Робертс.

3.

Щойно вони підійшли до головного входу міської лікарні, Ральф, нахилившись до Луїзи, прошепотів їй на вухо:

— З тобою це відбулося?

— Так. — Зіниці Луїзи розширилися. — Так. І цього разу дуже…

Коли вони минули промінь фотоелемента й двері лікарняного вестибюлю розчинилися перед ними, поверхня навколишнього світу неначе звільнилася від лушпайки, оголюючи інший світ, що зблискував невидимими кольорами, був сповнений невидимих форм. Над головою, над величезним полотном, що зображувало Деррі початку століття, темно-коричневі списоподібні фігури нападали одна на одну, наближаючись і розростаючись, поки не зіткнулися. Коли це сталося, був темно-зелений спалах, і фігури розлетілися в протилежні боки. Яскрава сріблиста лійка, схожа чи то на водяний смерч, чи на циклон у мініатюрі, спускалася сходами, що вели на другий поверх, де були кімнати для зустрічей, кафетерій і конференц-зал. Широкий кінець лійки кивав при кожному переміщенні зі сходинки на сходинку, і Ральфові це здалося дружелюбним, нагадувало антропоморфні персонажі з мультфільмів Діснея. Поки Ральф дивився, двоє чоловіків з «дипломатами» поспішили сходами нагору, і один із них пройшов просто крізь сріблисту лійку. Він, не перестаючи, розмовляв зі своїм супутником, але, з’явившись з іншого краю лійки, машинально пригладив волосся… Хоча ніщо не порушило акуратності його зачіски.

Лійка дісталася до нижньої сходинки, покружляла в центрі вестибюлю блискучою вісімкою, а потім розтанула, залишивши по собі легку рожевувату хмарку, та й та незабаром розчинилася.