— Сер? — нетерпляче мовила жінка в скляній кабіні. — Чим можу допомогти?

Ральф майже відчутно повернувся до реальності.

— Мем, ми з дружиною хотіли б відвідати Джиммі Вандермеєра, він лежить у палаті на третьому поверсі, якщо…

— Це реанімаційне відділення! — відрізала дама. — Вхід тільки за спеціальними перепустками! — Жовтогарячі гачки почали пробиватися крізь сяйво, що оточувало її голову, а сама аура перетворилася на палаючий ожиновий кущ, геть обшмульганий.

— Я знаю, — чемно мовив Ральф, — але мій друг Лафайєт Чепін сказав…

— Господи! — вибухнула жінка в будці. — Прекрасно, в усіх є друзі! Просто чудово! — Вона іронічно закотила очі.

— Фей сказав, що до Джиммі пропускають відвідувачів. Бачите, у нього рак, і навряд чи він довго протягне.

— Гаразд, я перевірю списки, — відповіла жінка таким незадоволеним тоном, начебто її змусили виконувати завдання, позбавлене сенсу, — але комп’ютер працює сьогодні дуже повільно, так що доведеться почекати. Повідомте мені свої прізвища, а самі, разом із дружиною, поки що можете присісти, я покличу вас, як тільки…

Ральф вирішив, що вже достатньо скуштував пирога боязкості перед цим цербером бюрократії. Зрештою, він же не вимагав в’їзної візи до Албанії; йому достатньо й перепустки в реанімаційне відділення.

Ральф просунув у віконце скляної кабінки руку і встиг схопити жінку за зап’ястя. У нього було хворобливе, але доволі виразне відчуття, що жовтогарячі гачки пройшли крізь його плоть, не знайшовши, за що б їм там зачепитися. Ральф злегка стиснув її руку й відчув, як невеликий заряд сили — не більше кульки, якби тільки її можна було бачити, — перейшов від нього до жінки. Раптом офіціозна-жовтогаряча аура навколо її лівої руки й боку перетворилася на блідо-бірюзову, як і аура Ральфа. Жінка, зойкнувши, сіпнулася вперед, немов їй за комір сипнули пригорщу льоду.

— Начхати на комп’ютер. Дайте мені дві перепустки, будь ласка. Негайно.

— Так, сер, — миттєво відповіла жінка, і Ральф відпустив її руку.

Бірюзове сяйво навколо зап’ястя знову стало жовтогарячим, її власний колір повільно сповзав із плеча до зап’ястя.

«Але я можу всю її перетворити на блакитну, — подумав Ральф. — Підкорити повністю».

Раптово він згадав Еда, який цитував Євангеліє від Матфея: «Спостеріг тоді Ірод, що ті мудреці насміялися з нього, та й розгнівався дуже…», — і хвиля сорому й страху обдала його. Знову з’явилася думка про вампіризм. У пам’яті сплив рядок із відомої комедії Поґо: «Ми зустріли ворога; він — це ми самі». Так, він усе що завгодно міг зробити із цим жовтогарячим хамством; його батарейки заряджені повністю. Єдина проблема полягала в тому, що електроліт у цих батарейках — як і в Луїзиних — був украдений.