7.

Луїза підвелася, похитуючись. Їй так хотілося перебороти той параліч, що сковував її, крикнути Ральфові, благаючи його зупинитися, — сказати, що він не знає, що вони збираються зробити з ним.

Але він знав. Це проявлялося в мертвотній блідості його обличчя, у напівприкритих повіках, у болісно стиснутих губах. Але найбільше — у червоних і чорних цятках, які метеорами проносяться по його аурі, і в самій аурі, що стиснулася, перетворившись на щільну блакитну мушлю.

Ральф кивнув Клото, і той опустив вістря ножиць, доки вони не торкнулися тильної частини згину ліктя. Спершу шкіра лише вгнулася, утворюючи заглибину, в якій відтак з’явився темний пухирець крові. Леза сковзнули в цей пухирець. Коли Клото стиснув пальці, зводячи разом гострі леза ножиць, шкіра обабіч поздовжнього розрізу розійшлася, як несподівано з тріском відкриваються жалюзі. Підшкірний шар у яскравому блакитному світінні Ральфової аури поблискував, немов підталий лід. Лахесіс міцніше обхопив зап’ястя Ральфа, хоча, наскільки могла судити Луїза, Ральф навіть інстинктивно не стиснув кулак, а лише схилив голову й змахнув долонею лівої руки, немов людина, що віддає салют Темній Силі. Вона бачила, як на шиї Ральфа здулися жили. Він не видав жодного звуку.

Тепер, коли, власне кажучи, і почалася його справа, Клото діяв зі швидкістю, яка здавалася жорстокою, але й милосердною водночас. Він блискавично зробив розріз від ліктьового згину до зап’ястя, користуючись ножицями, як людина, що розкриває щільно запечатану посилку. Зсередини рука Ральфа нагадувала бік м’ясної туші в розрізі. Кров збігала струмками, а при кожному розрізі вени або артерії виривався яскраво-червоний фонтан. Незабаром білі халати двох карликів покрилися кривавими краплями, через що вони ще більше стали схожі на лікарів.

Коли леза нарешті розпороли Браслети Фортуни на зап’ясті Ральфа («операція» зайняла не більше трьох секунд, хоча Луїзі здавалося, що минула ціла вічність), Клото передав заюшені кров’ю ножиці Лахесісу. По руці Ральфа від ліктя до зап’ястя немов пролягла глибока поорана борозна. Клото стиснув пальцями цю борозну в початковій точці, і Луїза подумала: «А тепер другий підніме із землі светр і скористається ним як турнікетом». Але Лахесіс лише тримав ножиці й дивився.

Ще мить кров лилася крізь пальці Клото, потім зупинилася. Він повільно провів долонею вниз по руці Ральфа, і плоть, що з’являлася з-під його пальців, була цілою, хоча й виднівся рубець від рани, що зажила.

(— Луїзо… Луїз-з-з-о…)

Голос не виходив з її голови, як не чувся він і від підніжжя пагорба, — голос звучав позаду. М’який голос, прохальний. Атропос? Ні, навряд. Вона подивилася вниз і побачила зелене світло, що струменіє навколо неї, — воно пробивалося променями в щілинки між її руками й тілом, між її ногами, навіть між пальцями. Світло відкидало вперед її тінь, витонклу, дивно зігнуту, що нагадувала тінь повішеника. Світло гладило її безкровними, прохолодними, як іспанський мох, пальцями.