— Боже… — почав було один з поліцейських, що стояв на краю автостоянки, а потім «С-4», що був у коробці, вибухнув величезним сірим глобусом флегми, ударившись об решки панелі управління, звідки в усі боки повитикалися обірвані дроти. Пластикова бомба оглушливо вибухнула, освітлюючи бігову доріжку Бессі-парку, перетворюючи автостоянку на ураган білого світла й шрапнелі. Джона Лейдекера, що стояв під навісом біля Громадського центру й розмовляв з поліцейським штату, вибуховою хвилею викинуло у двері й пронесло по всьому вестибюлю. Він ударився об стіну й непритомний упав на осколки скла.

Але в порівнянні з тим, з ким він розмовляв, йому просто пощастило — поліцейського штату відкинуло на колону між дверима, і розірвало навпіл.

Ряди автомобілів захистили Громадський центр від серйозних руйнувань, але це стало зрозуміло набагато пізніше. Усередині більше двох тисяч людей спершу завмерли, не розуміючи, що їм робити, і тим паче не усвідомлюючи того, що вони побачили: на їхніх очах найзнаменитішу феміністку Америки обезголовив рваний осколок скла. Її голова пролетіла над шістьма рядами, немов дивний білий м’яч у світлій перуці.

Поки не згасло світло, ніхто не запанікував.

3.

Сімдесят одна людина загинула в панічній тисняві, коли всі кинулися до виходу, а наступного дня заголовки «Деррі ньюс» називали те, що сталося, великою трагедією. Ральф Робертс міг би сказати, що, з огляду на обставини, все минулося ще доволі щасливо. Дуже щасливо.

4.

На балконі з північного боку сиділа Соня Денвілл — жінка, з обличчя якої сходили синці після того, як її востаннє в житті побив чоловік. Вона обіймала за плечі сина Патріка. Книжка-розмальовка із зображенням Рональда й майора Мак-Чіза лежала в нього на колінах, але маля встигло розфарбувати лише золотаві арки. Не те щоб він втратив інтерес, просто йому придумалася власна картинка, і, як це часто бувало з ним у таких випадках, вона прийшла немов із примусу. Більшу частину дня малий міркував над подією в Гай-Рідж — дим, жара, перелякані жінки і два ангели, які спустилися, щоб урятувати їх, — але його чудесна ідея перекрила всі ці думки, і він узявся захоплено малювати. Невдовзі Патріку здалося, що він майже живе у світі, створеному його уявою й намальованому фломастерами.

Він був на диво гарним художником, незважаючи на такий юний вік («Мій маленький геній», — іноді називала його Соня), і його малюнок був набагато кращий, ніж картинка для розфарбовування на звороті. Тим, що вдалося намалювати до того, як відключилася електрика, міг би пишатися обдарований студент-першокурсник школи мистецтв. Посередині аркуша виростала в небо темна, складена із закопченого каменю вежа.[61] Її оточувало поле троянд, таких червоних, що, здавалося, вони ось-ось оживуть. З одного боку стояв чоловік у вицвілих блакитних джинсах. Пласкі груди перехрещувала портупея, з кожного боку звисало по кобурі. А на вершечку вежі чоловік у червоному дивився на воїна зі змішаним виразом ненависті й страху. Його руки, що впиралися в парапет, також були червоні.