Ральф: (— Хвилиночку… Не кваптеся, друзі).

Клото, із ноткою побоювання: (— Щось не так?)

Ральф: (— Мабуть, ні, але після удару в голову й під ребра, після того як я мало не згорів заживо, мені здається, я маю право знати, що все нарешті скінчилося. Згодні? Ваш хлопчик урятований?)

Клото, посміхаючись із очевидним полегшенням: (— Так. Хіба ви не відчуваєте?)

Через вісімнадцять років, перед самою своєю смертю, хлопчик урятує життя двом чоловікам, які без нього загинули б… А один із тих чоловіків не повинен умирати, щоб зберегти баланс між Визначеністю і Випадковістю).

Луїза: (— Досить про це. Я хочу знати, чи можемо ми повернутися назад і стати постійними жителями рівня шот-таймерів?)

Лахесіс: (— Не лише можете, Луїзо, але й повинні. Якщо ви з Ральфом ще затримаєтеся хоч трохи вгорі, то вже не зможете повернутися вниз).

Ральф відчув, як Луїза щільніше пригорнулася до нього.

(— Мені це не подобається.)

Клото й Лахесіс із подивом переглянулися — «Як це комусь може не подобатися перебувати вгорі?» — запитали їхні очі. — Потім вони знову подивилися на Ральфа й Луїзу.

Лахесіс: (— Нам уже справді час, але…)

Ральф: (— Почекайте).

Вони стривожено дивилися на нього, поки Ральф повільно закочував рукав светра — тепер рука була вся у висохлій рідині, можливо, іхорі[63] риби, про що йому не хотілося згадувати, — і показав їм білу смужку шраму на передпліччі.

(— Та перестаньте лякатися, хлопці: я просто хочу нагадати, що ви дали мені слово. Не забувайте.)

Клото з видимим полегшенням: (— Можеш покластися на нас, Ральфе. Те, що було твоєю зброєю, тепер є для нас борговим зобов’язанням. Обіцянка не забудеться).

Ральф починав вірити, що все насправді скінчилося. І як це не безумно, певною мірою він шкодував про це. Тепер справжнє життя — життя, що проходить на нижніх стосовно цих рівнів поверхах, — здавалося міражем, і Ральф зрозумів, що Лахесіс мав на увазі, кажучи, що вони не зможуть повернутися до своїх нормальних життів, якщо затримаються тут довше.

Лахесіс: (— Нам справді час. Удачі вам і щастя, Ральфе і Луїзо. Ми ніколи не забудемо, що ви зробили для нас).

Ральф: (— Чи був у нас вибір? Був?)

Лахесіс, дуже м’яко: (— Ми ж вам казали, хіба не так? Для шот-таймерів завжди є вибір. Нам це здається моторошним… Але й прекрасним).

Ральф: (— Скажіть, ви коли-небудь потискали руки?)