6

6

Наступного дня вона зателефонувала в бібліотеку Фоґлера й переговорила з містером Бертрамом Партриджем, завідувачем відділу Спеціальних Колекцій. Цей джентльмен дедалі більше збуджувався, в міру того як Лізі описувала йому книжки та публікації, які досі зберігалися в кабінеті Скота. Він назвав їх «асоціативними томами» і сказав, що відділ Спеціальних Колекцій бібліотеки Фоґлера буде щасливий одержати ці книжки та публікації й «обговорити з нею всі питання податково-кредитного порядку». Лізі відповіла, що це буде просто чудово, ніби обговорення питань податково-кредитного порядку було давньою мрією її життя. Містер Партридж пообіцяв, що завтра ж таки надішле «команду перевізників», які упакують книжки та публікації і перевезуть їх за сто двадцять миль до кампусу Менського університету в Ороно. Лізі нагадала йому, що синоптики обіцяють велику спеку і що кабінет Скота, з якого прибрали систему кондиціонування повітря, повернувся до свого колишнього стану задушливого горища. Можливо, сказала вона, перевізникам містера Партриджа було б ліпше зачекати сприятливішої погоди?

— То пусте, місіс Лендон, — сказав Партридж, добродушно засміявшись, і Лізі зрозуміла: він боїться, що вона змінить свою думку, якщо надати їй зайвий час на роздуми. — Я маю тут на прикметі кілька молодих людей, які чудово впораються з цією роботою. Чекайте й переконаєтеся самі.

7

7

Менш як через годину після її розмови з Бертрамом Партриджем телефон Лізі задзвонив, поки вона готувала собі тунця з рисом на вечерю. Зовсім невеличку порцію, але саме стільки, скільки їй хотілося. Надворі, наче ковдрою, спека накрила землю. У небі всі кольори зблякли, і від обрію до обрію воно світилося білим мерехтінням. Перемішуючи м’ясо тунця та майонез із дрібно нарізаною цибулею, вона пригадувала, як знайшла Аменду на одній із тих кам’яних лав, як вона дивилася на корабель «Рожеві троянди», і це було дивно, бо то була лише її дитяча мрія, про яку вона давно забула. Вона пригадала, як Аменда запитала в неї, чи доведеться їй пити

(сік із запахом клопів)

той паскудний пунш, якщо вона повернеться, — у такий спосіб Аменда намагалася з’ясувати, чи й надалі вона залишиться ув’язненою у Ґрінлоні, подумала Лізі, — і Лізі пообіцяла, що вона більше не питиме пуншу, не питиме соку, який пахне клопами. Тоді Аменда погодилася повернутись, хоч було очевидно, що насправді повертатися їй не хочеться, що вона була б щаслива сидіти й далі на цій лаві та дивитися на «Рожеві троянди», аж поки, якщо скористатися словами доброї матінки, «половина вічності залишиться за спиною». Вона воліла просто сидіти там серед моторошних постатей, закутаних у савани, та мовчазних споглядачів на одну або дві лави вище від тієї, на якій сиділа жінка у східному халаті. Та, яка вбила свою дитину.