— Не треба, тату, — кажу я тихим благальним голосом, коли Ендрю «Скажений» Лендон підходить до зачинених дверей своєю дивною ходою розчахнутих ножиць, наставивши перед собою рушницю. Я досі тримаю в руці тарілку, але пальці мої заніміли, і я думаю: «Зараз вона вислизне в мене з руки, впаде на підлогу й розіб'ється, й останніми в його житті звуками, які почує той чоловік, що підходить тепер до дверей, буде брязкіт розбитої тарілки та голос Діка Керліса на радіо, котрий співає про Гейнсвільський ліс у цьому смердючому фермерському будинку».

— Не треба, тату, — кажу я знову, благаючи його всім своїм серцем і намагаючись виразити це благання також у своєму погляді.

Скажений Лендон вагається, потім стає до стіни в такому місці, що якщо двері відчиняться (коли двері відчиняться), то його не буде видно за ними. Він ще не встигає туди стати, як у двері стукають. Мені неважко прочитати слова, які нечутно утворюються на його губах, які ледве видно з-під густої щетини: тоді позбудься його, Скуте.

Я підходжу до дверей. Перекладаю тарілку, яку хотів витерти, зі своєї правої руки в ліву й відчиняю двері. Я бачу чоловіка, який там стоїть, із жахливою чіткістю. Працівник фірми ЮС Ґіпсум не дуже високий — зростом близько п'яти футів і семи або восьми дюймів,[87] тобто не набагато вищий за мене, — але він здається мені справжнім апофеозом авторитету у своєму чорному кашкеті, своїх штанях хакі з акуратно випрасуваними гострими складками та в сорочці-хакі, що визирає з-під теплого чорного напівпальта, наполовину розстебнутого. На ньому чорна краватка, а в руці він тримає щось подібне до малої валізки, але якоїсь трохи іншої форми (мине ще кілька років перед тим, як я довідаюся, що існує таке слово, як «портфель»). Він досить опасистий і чисто поголений, з рожевими лискучими щоками. На ногах у нього калоші, але зі змійками, а не пряжками. Я дивлюся на всю цю картину й думаю, що коли десь і був чоловік, який народився для того, щоб бути застреленим на ґанку сільського дому, то це той, якого я бачу перед собою. Навіть одна велика волосина, що стримить із його ніздрі, проголошує, що так, це той самий хлоп'яга, якого провидіння послало сюди, щоб він одержав кулю від чоловіка з ногами-ножицями. Навіть його ім'я, як мені здалося, належить до тих, які ми читаємо під великими газетними заголовками, що волають: жорстоко вбитий.

— Вітаю тебе, сину, — каже він. — Ти, певно, один із хлопців Скаженого. А я Френк Гелсі, з фірми, де працює твій батько. Я там начальник відділу кадрів.