Він відштовхує мене, майже засміявшись.

— Так, буває, що навіть хворі на малярію спроможні цитувати Шекспіра, — каже він. — Ти залишайся тут, Скоте, а я маю зробити одну пильну справу. Це багато часу не забере.

Він іде вниз коридором, повз ту лаву, з якої я колись таки наважився стрибнути багато років тому, й виходить на кухню. Голова в нього похнюплена, в руці він тримає рушницю, з якої полюють на оленів. Коли він виходить із дверей кухні, я йду за ним і крізь вікно над зливальницею бачу, що він перетинає задній двір, без пальта під мокрим снігом і дощем, усе ще тримаючи в руці рушницю. Він кладе її на замерзлу землю рівно настільки, щоб відсунути вбік ляду, яка накриває старий, висохлий колодязь. Йому потрібні обидві руки, аби це зробити, бо ляда примерзла до цегли. Потім знову бере рушницю, дивиться на неї якусь мить — ніби хоче попрощатися з нею — і кидає її в ту щілину, яку зробив. Після чого повертається в дім із похнюпленою головою та замерзлими сніжинками, від яких почорніла сорочка в нього на плечах, і лише тоді я помічаю, що він босий. Я думаю, він цього навіть не усвідомлює.

Він не дивується, коли бачить мене на кухні. Дістає два долари, які містер Гелсі дав мені, дивиться на них, потім дивиться на мене.

— Ти певен, що вони тобі не потрібні? — запитує він.

Я хитаю головою.

— Ні, навіть якби вони були останніми доларами на землі.

Я бачу, йому сподобалася моя відповідь.

— Гаразд, — каже він. — А зараз дозволь мені щось тобі сказати, Скоте. Ти знаєш, де стоїть порцеляновий посуд твоєї бабусі в їдальні?

— Звичайно.

— Якщо ти заглянеш у синього глека, що на верхній полиці буфета, ти там знайдеш згорток грошей. То мої гроші, а не гроші Гелсі — відчуваєш різницю?

— Так, — кажу я.

— Авжеж, я можу заприсягтися, ти це відчуваєш. Ти маєш свої вади, але дурість ніколи не була однією з них. Якби я був тобою, Скоте, я взяв би той згорток грошей — там десь сімсот доларів — і вийшов би на дорогу. Я поклав би п'ятірку до кишені, а решту запхав би в чобіт. Десять років віку — це надто мало, щоб вийти в широкий світ, навіть на короткий час, і я думаю, існує дев'яносто п'ять шансів на сотню, що хтось відбере в тебе твої гроші ще до того, як ти перейдеш через міст, що веде в Пітсбурґ, але якщо ти залишишся тут, це добром не закінчиться. Ти розумієш, про що я кажу?

— Так, але я піти не можу, — відповідаю.

— Існує багато речей, про які люди кажуть, що вони неспроможні зробити їх, але роблять, коли притискає потреба, — каже тато. Він дивиться на свої ноги — вони рожеві і, здається, шкіра з них обдерта. — Якби ти дійшов до міста, то, гадаю, хлопець, у якого вистачило кебети позбутися містера Гелсі, розповівши йому вигадану історію про хворобу Лу Ґеріґа та сестру, якої в мене немає, знайде в собі також досить тямки, щоб погортати телефонну книгу і під літерою О знайти Охорону Дитинства. Або ти міг би трохи поштовхатися серед людей і знайти для себе навіть кращий варіант, якби зумів зберегти ці гроші. Семисот доларів дитині вистачить надовго, якщо вона не витрачатиме більш як п'ятірку або десятку за один раз і якщо в неї вистачить кмітливості не дати себе спіймати копам і не бути пограбованою більш, як на ті гроші, що їх вона носитиме в кишені.