І тоді я міцно стискаю держално кирки. Реклама на радіо закінчується, і Генк Вільямс співає «Чому ти не любиш мене, як любила і як я звик, навіщо ти мене скинула, як старий черевик?»

21

21

Після цього були три білі не списані рядки, відтак знову пішли слова, цього разу розповідь була в минулому часі і її слова зверталися безпосередньо до неї. Літери тепер налазили одна на одну й майже не трималися синіх ліній, якими були розкреслені сторінки блокнота. Лізі була певна, що він написав цей останній фрагмент, не відриваючи пера під паперу. Так само вона й прочитала його, не відриваючи очей від останньої сторінки й безперервно втираючи сльози, щоб бачити літери з достатньою чіткістю і зрозуміти сенс написаного. Її уява, як вона з'ясувала, працювала просто-таки з диявольською ефективністю. Малий хлопець, босий, мабуть, у своїх єдиних неподертих джинсах, підіймає кирку над сонним батьком у сірих переддосвітніх сутінках під музику з радіо, і на якусь мить вона зависає в повітрі, яке смердить вином з ожини, і все так само. А тоді

22

22

Я з розгону опустив її, Лізі. Я опустив її з почуття любові — присягаюся тобі — і я вбив свого батька. Я думав, можливо, мені доведеться вдарити його ще, але того одного удару виявилося досить, і все своє життя я не міг забути тієї хвилини, усе моє життя думка про це була всередині кожної моєї думки, я просипався з думкою Я вбив свого батька і лягав спати з тією самою думкою. Вона, мов привид, маячила за кожним рядком, який я написав, у кожному моєму романі, в кожному оповіданні: Я вбив свого батька. Я тобі сказав про це в той день під деревом ням-ням, і я думаю, це допомогло мені не вибухнути через п'ять років або десять, або п'ятнадцять. Але зізнатися не означає розповісти.

Лізі, якщо ти це читаєш, то мене вже немає. Я думаю, часу мені відведено небагато, але за той час, який я прожив (а це був чудовий час), я завдячую тільки тобі. Ти дала мені так багато. Тож дай мені ще трошки — прочитай ці останні мої рядки, найважчі для мене з тих, які я будь-коли написав.

Неможливо розповісти, яка це жахлива смерть, навіть якщо вона настає миттєво. Богу дякувати, кирка не ковзнула вбік, коли я завдав йому удару, тож мені не довелося його добивати. Богу дякувати, він не зойкнув і не смикався. Я вдарив його в життєвий центр, саме туди, куди й хотів ударити, але навіть милосердя стає бридким у живій пам'яті; це наука, яку я добре засвоїв, ще коли мені було десять років. Його череп розколовся. Волосся, кров і мозок перемішалися на тій ковдрі, якою він накрив канапу. Соплі бризнули з його носа, а язик вивалився йому з рота. Голова впала набік, і я почув тихе дзюрчання, коли кров і мозок стали витікати з його голови. Кілька крапель упали на мої босі ноги, й вони були гарячі. Генк Вільямс досі співав по радіо. Пальці на одній із татових рук стиснулися в кулак, потім розтиснулися знову. Запахло лайном, і я знав, що він наклав у штани. І я знав, що йому кінець.