Нижче була ще одна прогалина в три рядки, а коли знову пішли друковані літери — останні чотири рядки послання, яке вона отримала від свого небіжчика-чоловіка, — вона побачила, яких зусиль він доклав для того, щоб опанувати себе, щоб віднайти своє доросле «я». Він доклав цих зусиль задля неї, подумала вона. Ні, вона це знала.
24
24
Лізі могла б просидіти там із цим листом довго, але полудень швидко спливав. Сонце було ще жовтим, але воно вже наближалося до обрію і скоро почне набувати того дивовижного помаранчевого кольору, який вона пам’ятала так добре. Вона не хотіла бути на стежці навіть перед самим заходом сонця, а це означало, що їй слід поквапитися. Вона вирішила залишити рукопис Скота тут, але не під Деревом Історій. Натомість вона залишить його на самому краю ледь помітної улоговинки, яка позначала місце останнього спочинку Пола.
Вона повернулася назад до щасливого дерева з нерівним і покритим мохом стовбуром, до того, яке в дивний спосіб було схоже на пальму, несучи рештки жовтої афґанки і вологу та розм’яклу коробку з рукописом. Вона опустила їх на землю, а тоді підняла імпровізований хрест, на поперечці якого було написано Пол. Планочки були розщеплені, закривавлені й перекошені, але хрест ще тримався. Лізі вдалося поправити горизонтальну поперечку й поставити хрест на те місце, де він раніше стояв. Коли вона це робила, то помітила якусь річ, що лежала поблизу, схована у високій траві. Вона зрозуміла, що то було, ще до того, як підібрала ту річ: шприц, який ніколи не був застосований, тепер ще іржавіший, ніж раніш, досі з голкою, прикритою ковпачком.