— Думаю, я зробила тут усе, що треба, — сказала вона з несподіваним ваганням у голосі. — Я йду звідси. Прощавай.
Вона зачекала. Чого чекала, вона й сама не знала. Нічого не було. Але було відчуття
Вона підняла руку, ніби щоб помахати нею, потім опустила її знову, мовби чимось збентежена. Вона легенько всміхнулася, і сльозинка скотилася їй по щоці, але вона її не помітила.
— Я кохаю тебе, любий. Усе так само.
Лізі стала спускатися сходами вниз. На якусь мить у кімнаті затрималася її тінь, але потім зникла й вона.
Кімната зітхнула. І поринула в тишу.
Післямова автора
Післямова автора
Існує озеро, до якого ми — і в даному разі під «ми» я маю на увазі велике товариство читачів і письменників — приходимо, щоб напитися і щоб закинути туди свої сіті. «Історія Лізі» фактично посилається на десятки романів, поетичних творів та пісень, намагаючись проілюструвати цю думку. Я кажу це не для того, щоби вразити когось своїм розумом — тут більше йдеться про серце, аніж про розум, — а тому, що хочу назвати кілька з цих чудових риб і віддати належне тим, хто на це заслуговує.