Він обходить машину й сідає за кермо. Піт спокійний, але, коли Ходжес заводить двигун, напружується й хапається за ручку.

— Розслабся, я тільки хочу ввімкнути кондиціонер. Якщо ти не помітив, зараз жахлива спека. Особливо для цього місяця. Напевно, глобальне по…

— Давайте не будемо про це, щоб я встиг купити батькові ліки й пішов додому. Що вам розповіла сестра? Ви ж знаєте, що їй лише тринадцять? Я дуже її люблю, але мама завжди називала її Тіна Королева Драми. — І потім, ніби це все пояснює: — Вони з подружкою Еллен дивляться кожну серію «Чарівних ошуканок»[116].

Добре, отже, початкове рішення — не говорити. Не дивно. Значить, треба його змусити передумати.

— Розкажи мені про готівкові гроші, які надходили поштою, Піте.

Ніякого внутрішнього напруження, по його обличчю навіть тінь не ковзнула. «Він знав, що розмова піде про це, — думає Ходжес. — Здогадався, як тільки я згадав ім’я його сестри. Може, навіть вона сама його попередила. Тіна могла передумати й надіслати йому смс».

— Ви маєте на увазі загадкову готівку? — говорить Піт. — Ми це так називаємо.

— Так, про це я й кажу.

— Вона почала надходити десь роки чотири тому, приблизно. Мені тоді було стільки, скільки зараз Тіні. Приблизно раз на місяць на ім’я батька приходив конверт. Ніяких листів не було, лише гроші.

— П’ятсот доларів.

— Здається, декілька раз бувало трохи менше або більше. Мене іноді не було вдома, коли вони приходили, і після перших кількох разів мама з татом вважали за краще про це мовчати.

— Боялися злякати удачу?

— Так, щось на кшталт того. І в один знаменний день Тінсі чомусь вирішила, що гроші надсилаю я. Якби ж то! У мене в той час навіть кишенькових грошей не було.

— Якщо це робив не ти, то хто?

— Не знаю.

Здається, що він на цьому зупиниться, але він не зупиняється. Ходжес спокійно слухає, сподіваючись, що Піт скаже зайве. Хлопчисько одразу видно не дурень, але навіть найрозумніші люди іноді візьмуть та й бовкнуть щось зайве. Якщо їм дати можливість це зробити.

— Знаєте, як на кожне Різдво в новинах розповідають про якогось типа, який роздає стодоларові купюри у «Волмарті»[117] або ще де-небудь?

— Звичайно.

— Я гадаю, сталося щось подібне. Якийсь багатий хлопець вирішив пограти в таємничого Санту з кимось із тих, хто постраждав біля Міського Центру, і навмання вибрав ім’я батька. — Він повертається до Ходжеса, уперше після того, як вони сіли в машину, широко розплющені очі дивляться щиро й не викликають у Ходжеса анітрохи довіри. — Наскільки я розумію, зараз він шле гроші комусь іншому. Може, тому, хто постраждав сильніше й не здатен сам заробляти.