Ходжес думає: «Непогано, малюк. У цьому навіть є якийсь сенс».

— Роздати на Різдво тисячу доларів десяти-двадцяти випадковим покупцям у магазині — це одне, але чотири роки виплачувати конкретній родині понад двадцять тисяч — зовсім інше. Якщо додати ще й інші родини, то, виходить, він витратив невеликий статок.

— Ну, можливо, він з якогось спекулятивного фонду, — говорить Піт. — Знаєте, з тих, які багатіють там, де інші бідніють. Може, його совість заїла.

Він більше не дивиться на Ходжеса. Тепер він дивиться прямо перед собою крізь вітрове скло. Від нього ніби тхне. Або так здається Ходжесу. Це не запах поту, а приреченості. І знову він думає про солдатів, які готуються йти в бій, знаючи, що будь-кого з них можуть поранити або вбити.

— Слухай, Пітере, мені начхати на гроші.

— Я не посилав їх!

Ходжес продовжує тиснути. Це в нього завжди найкраще виходило.

— Гроші ти отримав випадково й використовував їх для того, щоб допомогти родині у важку хвилину. Це не поганий вчинок. Це вчинок, гідний захоплення.

— Багато хто з цим навряд чи погодився б, — каже Піт. — Тобто, якби це було так.

— Тут ти не правий. Багато хто зробив би так само. І я скажу тобі одну річ, яку можеш вважати стовідсотковою істиною, бо за нею стоїть сорокарічний досвід роботи поліцейським. Жоден суддя в цьому місті, жоден суддя в цій країні навіть не стане намагатися висувати звинувачення проти хлопця, який знайшов трохи грошей і допоміг батькам після того, як його батько спочатку втратив роботу, а потім ледь не позбувся ніг через якогось психа. Преса просто знищить будь-кого, хто спробує засудити такого засранця.

Піт мовчить, але горло його рухається, як ніби він стримує схлип. Він хоче розповісти, але його щось стримує. Не гроші, а щось, що має до них відношення. Напевно. Ходжесу, цікаво знати, звідки взялися гроші, які надходили щомісяця в тих конвертах, будь-кому було би цікаво, але йому набагато цікавіше дізнатися, що відбувається з хлопчиськом зараз.

— Ти посилав їм гроші…

— Останній раз кажу, я не посилав!

— …І все йшло як по маслу, але потім щось сталося. Розкажи мені, що, Піте. Дозволь допомогти тобі розібратися. Дозволь усе виправити.

Якусь мить хлопчик балансує на межі зізнання. Потім його очі йдуть вліво. Ходжес стежить за його поглядом і бачить картку на приладовій дошці. Вона жовта — колір застереження. Колір небезпеки. «ПОЛІЦІЯ». Чорт забирай, треба було залишити її в бардачку, треба було припаркуватися ярдів за сто[118] далі по вулиці. Господи Ісусе, він же щодня ходить пішки. Що там ті сто ярдів пройти?