— Скажіть мені, — наполягала вона.
— Ні, мем. Не по телефону. Рейчел, я не зможу. Ти поки їдь. Доїдь до Портленда і лягай спати.
Довге мовчання на тому кінці дроту.
— Гаразд, — врешті сказала вона. — Мабуть, ви маєте рацію. Джаде, скажіть мені лише одне. Скажіть, наскільки все погано.
— Я можу всеє заладнати, — спокійно відповів Джад. — Гірше, ніж уже є, точно не стане.
Дорогою повільно рухалася якась машина, освітлюючи фарами нічну темряву. Джад привстав, розглядаючи її, а потім знову сів назад у крісло, коли авто прискорилося і проїхало повз будинок Крідів.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Послухаюся вас. Усю дорогу в мене наче камінь на серці лежить.
— Най він спаде, люба, — мовив Джад. — Прошу тебе. Побережи си до завтра. Усеє вже буде гаразд.
— А ви обіцяєте, що все розкажете мені?
— Так. Вип’ємо по пиву, і я всеє тобі розкажу.
— Тоді бувайте, — попрощалась Рейчел. — Побачимося.
— Побачимося, — погодився Джад. — Стрінемся завтра, Рейчел.
І перш ніж вона встигла сказати щось іще, Джад повісив слухавку.
Він подумав, що в аптечці мали б бути кофеїнові таблетки, та він ніяк не міг їх знайти. Старий — не без жалю — сховав решту пива назад у холодильник і приготував собі кухлик чорної кави. Він повернувся з ним до свого крісла, знову сів навпроти вікна, повільно сьорбав каву та спостерігав.
Кава — та розмова з Рейчел — допомагали йому лишатися бадьорим ще сорок п’ять хвилин, та потім він знову закуняв.
Він запалив нову цигарку, глибоко затягнувся і зайшовся тим скрипучим кашлем, який так часто мучить старих. Джад відклав цигарку на край попільнички та потер очі обома руками. За вікном прогуркотіла вантажівка, розрізаючи фарами вітряну холодну ніч.
Він укотре піймав себе на тому, що куняє, тому взявся боляче ляскати себе по обличчю, аж у вухах задзвеніло. У його серце просочився жах — небажаний гість, що проліз на таємну територію.