Він потягнувся рукою до сина та став обмацувати брезент, визначаючи контури під ним. Луїс виглядав зараз як сліпий, який намагається зрозуміти, що перед ним. Нарешті він намацав виступ, який міг бути тільки Ґейджевим носом. Значить, той сидів правильно.

Тільки після цього Луїс зміг переконати себе натиснути на газ і вирушити в двадцятип’ятихвилинну подорож назад до Ладлоу.

52

О першій ночі в будинку Джада Крендала, розриваючи холодну порожнечу, задзвонив телефон і розбудив старого. Він задрімав і бачив сон. У тому сні йому знову було двадцять три, він сидів на лавці у залізничному вагончику з Джорджем Чепеном та Рене Мішо. Вони собі сиділи та передавали по колу пляшку кукурудзяного віскі з Джорджії — все той самий самогон, тільки з етикеткою, — а надворі завивав північно-східний вітер, виповнюючи весь світ своєю моторошною піснею, від якої ціпеніло все, включно з рухомим складом залізничної компанії Бенгора та Арустука. Ось так вони сиділи та пили навколо бокастої пічки, дивилася на жевріння вуглинок і розповідали одне одному історії, які кожен давно ховав у глибині свого серця — наче хлопчаки, які зберігають під ліжком свій безцінний мотлох, — історії, створені для таких от ночей. Як і жар вуглинок, ці історії були моторошними й темними, у глибині кожної з них палав яскравий вогник, а нічний вітрюган огортав їх містичним ореолом. Йому було двадцять три, і Норма була ще жива (без сумніву, вона вже спала — не сподівалася, що він повернеться додому цієї ночі), і Рене Мішо розповідав про єврея-торгаша з Бакспорта, який…

І саме тут задзвонив телефон. Джад підірвався зі свого крісла, здригаючись від болю в затерплій шиї, здавалося, всі ці роки — від двадцяти трьох до вісімдесяти трьох — впали на нього враз і придавили своєю вагою. І думка навздогін: «А ти заснув, юначе… Іншого разу покатаєшся тією залізницею. Не сьогодні».

Він підвівся і випростався, попри шалений біль у спині, і підійшов до телефону.

Це була Рейчел.

— Так?

— Джаде, він прийшов додому?

— Ні, — відповів Джад. — Рейчел, де ти? Скидається, що ти тут десь неподалік.

— Так, я неподалік, — підтвердила Рейчел.

І хоч здавалося, що вона вже близько, у слухавці вчувалося далеке, монотонне гудіння. Це вітер вривався у простір між Джадом та нею, де б вона зараз не була. Ніч сьогодні була особливо вітряною. І це пронизливе виття завжди нагадувало Джадові голоси померлих, які сплітаються в єдиний хор і співають щось невиразно далеке — за межею нашого розуміння.