— Він ховався в пітьмі під будинком. Я не помітив і підійшов упритул, ледь не вткнувся в нього, — Тимур підвівся, обтрушуючи пісок із гепи та ліктів, і здригнувся, згадавши вирячені темні очі, що дивилися на нього з пітьми.

— Розгледів його?

— Він був босим, — усе, що зміг відповісти Тимур.

Двері, що вели до будинку, відчинилися, й у проміжок визирнула Лаура.

— Чуваки, що сталося? Хто кричав? — від напруження її голос деформувався, наче пластик під дією температури.

— Я. Під твоїм вікном хтось ховався.

— Наш художник? — аби тільки не мовчати, запитала француженка.

— Можливо.

Преподобному Ґроббелаару несподівано виразно постали перед очима обличчя двох білявих ботів, які вціліли під час атакамської кризи 2009-го, перетнули гори та дісталися Болівії. Невже він помилявся? Невже один із них — або відразу двоє — уцілів?

— Де Джеймі? — озвався Ріно.

— Спить, — відказала Лаура. — Схоже, його й гарматою не розбудити.

— Повертаймося до будинку, — наказав ґевал.

— Ти за ним не поженешся? — Тимур збагнув, наскільки ідіотським є його запитання, вже після того, як воно прозвучало.

Ріно тицьнув держаком лопати в живіт, трохи нижче сонячного склепіння:

— Як маєш велике бажання, вперед. Я краще тут посиджу до ранку.

Вони зайшли до хатини, після чого здоровань ретельно замкнув двері.

Лаура сховалася в спальні, залишивши двері, що вели до вітальні, відчиненими.

За десять хвилин Тимур мусив ставати на чати. Взявши ковдру, чоловік перейшов до вітальні й умостився в кріслі, в якому чотири попередні години просидів Ріно. Здоровань спати до спальні не пішов. Натомість зняв із ліжка матрац, притягнув його до вітальні, зігнув літерою L і впер у стіну. Поклавши на підлогу лопату, Ріно Ґроббелаар усівся на матрац обличчям до дверей.

Тимур не заперечував. Отак вони й сиділи та, не склепляючи очей, ловили кожен звук, що долітав знадвору.