Джеймі Макака спинився біля паркану сусіднього подвір’я, сяк-так натягнув штани й обернувся. Його обличчя палало, немов призахідне сонце у вітряний день. Здавалося, навіть маківка почервоніла. Карлик роздратовано лементував:

— Jódanse, idiotas! Estoy cagando! Váyanse al demonio de aquí y déjenme cagar![93]

Преподобний винувато опустив голову та двічі копнув лопатою потемнілий від вологи ґрунт, з таким виглядом, наче саме для цього вийшов із будинку, після чого крутнувся на місці та заштовхав Тимура і Лауру назад за виступ стіни. Вони повернулися до будинку. Лаура пішла збирати речі; Тимур і Ріно викотили скутери надвір.

— Чого вилупився? — наїжачився здоровань, піймавши тоскний погляд українця.

— Їсти хочеться, — Тимур зітхнув та інстинктивно погладив рукою живіт.

Обираючи між біфштексом із кров’ю та кількома годинами сну у звукоізольованій кімнаті з важкими чорними шторами, Ріно обрав би сон. Преподобний нічого не відповів, подав Тимуру пляшку з водою, мовляв, ні в чому собі не відмовляй, фелла, наїдайся, а тоді, прискалившись, зиркнув на південь і дивився довго, дуже довго, так, наче сподівався своїм поглядом випалити тунель у тумані.

— Треба їхати, — зрештою підсумував він. — Будемо сподіватися, що туман розсіється після сходу сонця, інакше ми перетворимося на мумії, поки знайдемо «NGF Lab». Але вшиватися звідси треба в будь-якому разі.

Тимур кивнув. Умовляти його не було потреби.

Вхідні двері будинку прочинилися, і на ґанок прослизнула Лаура з наплічником. Одночасно з-за рогу з’явився Джеймі. Ні на кого не звертаючи уваги, задерши голову з ображено випнутим підборіддям, карлик гордовито продефілював повз Ріно та Тимура і зник у вітальні. Преподобний провів його співчутливим поглядом, а тоді, ляснувши долонею по кишені сорочки, сказав:

— Я зараз, — і зник за Макакою в будинку.

Ґевал нагнав коротуна посеред вітальні.

— Ей, Джеймі, — знічено гукнув він.

Карлик зупинився.

— Пробач, що налякали тебе зранку. Придурки ми такі. Я думав, тебе там хтось доїдає вже, а виявилось, — Ріно зітхнув. — Ти, мабуть, так і не… ну… — здоровань ще дужче зніяковів, — я знаю, як воно буває, повір, я сам не молодий. Іноді здається, мовби не гівняшку, а підводний човен із себе видавлюєш… Словом, тримай, — південноафриканець розстебнув одну з кишень сорочки та дістав звідти пластинку з пігулками.

Джеймі зосереджено спостерігав за діями свого рятівника.

— Це «Amitiza», — Ріно тицьнув пальцем у назву на звороті пластинки. — Новий агент, як мені говорили, либіпістон чи лубіпростон. Щось таке. Дуже дієвий. Бери, не соромся, мені допомогло.